З історії видання першого «Кобзаря» Тараса Шевченка
Цього року ми відзначаємо 180-річчя з часу виходу першого видання «Кобзаря» (1840) Тараса Шевченка. Чимало робіт вітчизняних літературознавців присвячено вивченню життєвого шляху та творчого доробку великого Майстра. Відділ рідкісних і цінних видань підготував добірку матеріалів, які можуть стати в нагоді викладачам та вчителям при висвітленні даної теми. З представленими в публікації джерелами можна ознайомитись безпосередньо на виставці «Слово правди і любові», організованій відділом рідкісних і цінних видань.
У статті «Тарас Шевченко» український літературознавець Олександр Білецький згадував про початок поетичного шляху майбутнього світоча української літератури: «В літературі сталася неймовірна подія, що не мала собі подібних. Вперше виступив з віршами, – і до того ж з віршами, написаними по-своєму, не за панською указівкою, – колишній кріпак – «мужик», за тодішньою термінологією. До того ж вірші ці були українські і написані зовсім не для того, щоб посмішити, – навпаки! Сумне почуття проймало ці вірші: почуття сирітства, розлуки з батьківщиною, самотність серед чужих людей» [2, с. 12].
Тарасові Шевченку тоді виповнилося лише 26 років. У цьому ж році він написав свій знаменитий автопортрет, який так і називають дослідники – «Автопортрет 1840 року». Тож ми маємо змогу побачити зараз, як виглядав Т. Шевченко у свої двадцять шість. Відомо, що взимку 1839-40 рр. Тарас Шевченко жив у майстерні Федора Пономарьова – російського художника-медальєра, товариша часів навчання в петербурзькій Академії мистецтв, а пізніше автора спогадів про поета [14, с.132]. Із його записів дізнаємося: «Наприкінці 30-х і на початку 1840-х років ми майже не розлучалися … майстерня містилася в одній кімнаті з антресолями. На цих антресолях бідолашний Тарас перебував під час тяжкої хвороби ... Саме тут він намалював олійними фарбами автопортрет» [21, с. 43]. «… на цій картині зображено юнака. У нього чорне волосся, густі чорні брови, високе чоло, прямий ніс. Звичайний юнак, у якого попереду все життя. Увагу привертають очі. Це ті самі, знайомі нам, «шевченківські» очі. Вони дивляться уважно і невесело. Чому не посміхається молодий поет? Де його юнацька посмішка? Можливо, замислився Шевченко над злиденним життям народу? Можливо, не дають йому спокою горе і біда навколо? Очі поета сумують, бо багато лиха зазнав у житті і він сам. Багато випробувань у нього ще попереду. Він ще не знає, що його чекають допити, в’язниця, заборони писати й малювати. Зараз він вільний і готовий творити…» [1].
За спогадами сучасників Тараса Шевченка на той час він не лише займався живописом, а й починав писати вірші, що немало дратувало художника Івана Сошенка. Перший біограф Тараса Шевченка Олександр Кониський згадував про ті сошенківські докори: «Эй! Тарас! (говорил ему Сошенко)… Почему ты не занимаешся делом?... Зачем тебя «нечистая» носит по гостям… Правда, по временам сидел он дома, а все-таки настоящим делом (живописью) не занимался: или поет, или что-то пишет, да пристанет ко мне: «а послушай, хорошо ли так будет, и начнет читать свои стихи. – Отстань (говорил ему Сошенко) со своими ничтожными виршами!...» [10, с.120].
Тарас Шевченко у своїй «Автобіографії» підтверджує, що його перші поетичні спроби припадають саме на роки навчання в петербурзькій Академії мистецтв: «… в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразних неуклюжых статуй… В этом саду и в тоже время начал … делать этюды в стихотворном искусстве» [20, с.8].
Про те, хто першим помітив поетичне обдарування Кобзаря, докладно розповідає Іван Дзюба у своїй праці «Тарас Шевченко»: «Колись семеро грецьких міст змагалися за право зватися батьківщиною Гомера. Навколо Шевченка точилися – серед його біографів – суперечки іншого роду: хто перший відкрив його поетичний талант? Найбільш переконливо утверджував себе в цій ролі видавець «Кобзаря» Петро Іванович Мартос, дрібний полтавський поміщик, замолоду, в часи навчання в Ніжинській гімназії вищих наук…, політичний фрондер, покараний за причетність до написання й розповсюдження революційного вірша…: згодом консерватор, який неприхильно ставився до «небезпечної» еволюції Шевченка і в своїх спогадах про нього не в усьому був об’єктивний» [7, с.106].
Іван Дзюба наголошує, що «Мабуть, Шевченко і справді попервах не був певен своєї поетичної стежки…й не наважувався оприлюднювати вірші. Однак не був Мартос тим, хто перший довідався про його поетичний гріх: набагато раніше знав про це Сошенко, який застерігав Тараса від цієї «забави»; знав і Гребінка» [7, с.108].
Іван Дзюба дотримується версії першого біографа Олександра Кониського, який писав, що «Твори свої Шевченко читав Гребінці. Річ певна, що у них заходила бесіда і про надрукування їх; але коштів на те не було… Листуючись з Квіткою, Гребінка писав 18 листопада р. 1838: «Є тут один землячок Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни та вдар руками об поли, він дав мені гарних стихів на збірник» [11, с.110]. «На жаль, – констатує Олександр Кониський, –з Гребінчиних заходів нічого не вийшло, і видання сподіваного альманаху, мабуть через недостачу грошей задлялося, а через те і Шевченкові твори не являлися друкованими. Друкуванню їх допомогла знайомість його з Мартосом» [11, с.111].
Цієї точки зору дотримується і лауреат Шевченківської премії Борис Деркач у своїй праці «Євген Гребінка». Зокрема він пише: «Наприкінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм земляком – полтавським дідичем П.І.Мартосом, який згодом у спогадах («Вестник Юго-Западной и Западной России, 1863, №4») цілком безпідставно твердив, ніби він перший виявив у Шевченка поетичний талант і умовив його підготувати «Кобзар». Насправді ж ініціатором видання «Кобзаря» був Гребінка. Коли Гребінка побачив, що видання підготовленого ним збірника затримується, він порадив Шевченкові підготувати окрему книгу поезій, а також познайомив його з П. Мартосом, розраховуючи на кошти останнього» [6, с.37].
Вдячний Тарас Шевченко присвятив Євгену Гребінці у першому виданні «Кобзаря» вірш «Перебендя», а ще раніше намалював його акварельний портрет. Дослідник Василь Бородін зауважує, що «М[артос] замовив Шевченкові свій акварельний портрет (не зберігся)… Під час сеансів він ознайомився з рукописами поетичних творів Шевченка»[4, с.98].
Іван Дзюба наголошує, що «П. Мартос дарма приписує собі роль першовідкривача Шевченківського поетичного таланту. Але видання «Кобзаря» (його фінансування) – справді його велика заслуга перед українською літературою» [7, с.108]. Таким чином, після вирішення фінансового питання «цензурний дозвіл «Кобзар» дістав порівняно легко… Гребінка, який подавав рукопис до цензури, був знайомий із цензором П. Корсаковим, тож разом із Мартосом Гребінка переконав його, щоб прискорити справу» [7, с.108].
Із «Шевченківського словника» довідуємося, що «Корсаков Петро Олексійович (28.VIII 1790-23/IV 1844) – російський письменник і перекладач… У 1835-44 – сторонній цензор Петерб. Цензурного комітету. 7.III. 1840 К. підписав дозвіл на видання «Кобзаря» (СПБ,1840), попередньо зробивши вилучення в тексті. На «Кобзар» 1840 Корсаков відгукнувся рецензією в журналі «Маяк» (1840, №6), в якій високо оцінив твори поета» [3, с.318].
Український літературознавець Павло Зайцев вказав, що «ілюстрацію – кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті», – зробив для «Кобзаря» художник Василь Штернберг [8, с.87].
Дослідниця Валентина Судак у статті в «Шевченківській енциклопедії» повідомляє, що «Штернберг Василь Іванович (12/24.02.1818, Петербург 8.11.1845, Рим ) – рос. і укр. художник. Товариш Шевченка… 1838 познайомився з Шевченком, 1840 вони жили на одній квартирі в Петербурзі (на 2-й лінії в квартирі Доннеберга), разом відвідували літ. і муз. вечори, театри, бували у спільних знайомих. У цей період Ш. намалював олівцем кілька портретів поета… У «Кобзарі» 1840 вміщено як фронтиспіс офорт Ш. «Кобзар з поводирем», у цьому ж вид. Шевченко присвятив художнику поему «Іван Підкова», а перед від’їздом Ш. до Італії подарував йому прим. «Кобзаря», на якому написав вірш «Не забудь Штернбергові» [16, с.995].
Про цей примірник згадує український філолог, бібліограф, педагог Степан Пономарьов, який співробітничав у 1882-1902 роках у «Київській старовині» та опублікував у ній замітку під назвою «Еще строки Шевченка». Примірник знаходився у продажу близько 35 років та був придбаний випадково у Петербузі Михайлом Левченком, українцем за походженням. Примірник має автограф поета:
На карті «Шевченківський Санкт-Петербург», що увійшла до атласу «Шляхами Великого Кобзаря», на площі Мистецтв є запис «Друкарня, де був надрукований перший «Кобзар» (1840). У цьому атласі в тестовій частині зазначено: «Складалася і друкувалася книжка приблизно місяць у друкарні Фішера – одній з кращих приватних друкарень того часу в Петербурзі» [22, с.22].
У праці «Рік Тараса Шевченка. Один день із життя Генія» (2014) читаємо: «18 квітня за с[тарим] ст[илем] – 30 квітня за н[овим] ст[илем] 1840 [року]. Вийшла у світ перша збірка Шевченка – «Кобзар» [15, с.118]. До першого «Кобзаря» ввійшло вісім творів («Думи мої, думи…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» (Нащо мені чорні брови), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч») та 6 присвят, кожна назва і присвята надруковані на окремому аркуші, обсяг 114 сторінок. Наклад становив приблизно 1000 примірників.
Історики літератури вважають, що з усіх прижиттєвих видань творів Тараса Шевченка саме цей варіант зовні був найпривабливішим (добрий папір, зручний середній формат, чіткий шрифт, продуманий розподіл тексту та його частини). Шрифти шмуцтитулів гармонійно підібрано до основного шрифту книжки. На шмуцтитулах розташовано посвяти. 4 травня 1840 року газета «Северная пчела» повідомила про надходження книги у продаж: «В книжныхъ лавках В. П. Полякова на Невском проспекте, на углу Михайловской улицы, в доме графини Строгановой и в Гостином дворе на Суконной линии № 17 поступили в продажу: «Кобзарь» Т. Г. Шевченка, СПб., 1840 г., 1 руб. серебра» [9]. А «Литературная газета» оприлюднила першу рецензію (рецензент – редактор Андрій Краєвський), у якій були схвально відзначені перші поетичні спроби талановитого автора: «Т. Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» зібрання своїх українських дум та пісень. Ми прочитали це зібрання з великим задоволенням і рекомендуємо його всім шанувальникам малоросійської поезії. У поезіях Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них полум’яна любов до батьківщини… Взагалі у авторі цих малоросійських поезій бачиться талант непідроблений…» [12, с.120].
Розкупили «Кобзар» миттєво. Ця книжечка стала рідкістю ще за життя автора. Цьому посприяли заборона і вилучення збірки з бібліотек, книгарень та в окремих громадян після арешту Тараса Шевченка в 1847 р. Після повернення із заслання Тарас Шевченко навіть не мав власного примірника. Олександр Кониський у своїй праці зазначає, що в Україні «с истинной радостью приветствовали «Кобзаря». Особенно обрадовался… тогда украинский писатель Квитка, получивший от Мартоса экземпляр «Кобзаря». «Когда мы с женой, писал он 23 октября 1840г. к Шевченку, начали читать («Кобзаря»), волосы на голове поднялись, в глазах зеленело, а серце как-то болит…Гляжу – жена плачет…Я прижал вашу книгу к сердцу; ваши мысли ложатся на серце… Хорошо! Очень хорошо!.. больше не умею сказать…» [10, с. 146-147].
Видання було настільки популярне, що інформація про нього подавалася навіть в універсальному «Енциклопедичному словнику» Брокгауза і Єфрона (том 77 за 1903 рік). Це стаття українського вченого Миколи Сумцова, який зазначив, що: «Годы 1840-47 – лучшие в жизни Шевченка. В этот период расцвело его поэтическое дарование. В 1840 г. вышел, под названим «Кобзарь», небольшой сборник его стихотворений» [17, с.354].
Уже 180 років відділяють нас від виходу першого «Кобзаря». За цей час написано сотні праць, в яких дослідники прагнули визначити його місце в історії нашого народу. Підібрано сотні епітетів, метафор та порівнянь. Однак і до сьогодні одна з найвлучніших оцінок залишається за Іваном Франком: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» [18, с.107].
Згадаємо і рядки нашого славетного земляка Миколи Братана: «Ідімо до Шевченка, українці, І Україну привітає світ» [5].
