Юрій Смолич і його «неспокій»
Постать Юрія Корнійовича Смолича (1900-1976) – одна з найбільш суперечливих і скандальних в українській літературі радянського періоду. Колишній артилерист Петлюри, а згодом вірний слуга чекістів, він однаковою мірою був зневажений як учасниками 
національного проводу, так і більшовиками. Перші не могли простити йому режимне пристосуванство, доноси. Радянська влада, зі свого боку, сприймала Смолича із недовірою. Ще б пак! Діяч Української народної революції, учасник ВАПЛІТЕ, брат денікінця, – через такі епізоди біографії до Юрія Корнійовича завжди ставилися упереджено. Тож, ким насправді був цей письменник?
Юрій Смолич народився 7 липня 1900 року у місті Умань у родині вчителів. Його дитячі і юнацькі роки минали в Умані, Стародубі, Білій Церкві, Глухові, Кам'янці-Подільському. З 1913 р. жив у Жмеринці. Тут він виступав з першими літературними спробами, редагував рукописний журнал «Штрихи», брав участь у художньому самодіяльному драматичному гуртку.
Після закінчення гімназії Ю. Смолич вступив у 1918 р. до Київського комерційного інституту. Прагнучи уникнути мобілізації, Смолич-студент записався до добровольчого загону з боротьби із висипним тифом у Жмеринці. При цьому юний письменник брав активну участь у самодіяльних гуртках, видав першу книгу оповідань «Кінець міста за базаром» (1924).
Юрій Смолич активно долучився до літературного процесу 1920-х років. Був членом у Спілці пролетарських письменників «Гарт» (1923-1925), літературному об’єднанні ВАПЛІТЕ (1926-1927), експериментальній «Техно-мистецькій групі А» (1928-1929). Письменник вважався одним із засновників науково-фантастичної прози в українській літературі (романи «Останній Ейджевуд» (1926), «Господарство доктора Гальванеску» (1929) та ін.). Він майстерно поєднував художні і публіцистичні стилі у жанрі сатиричного роману, політичного памфлету, роману-агітки: «Фальшива Мельпомена» (1928), «По той бік серця» (1930), «Сорок вісім годин» (1933).
Значним внеском Юрія Смолича в історію української літератури є його мемуари, зокрема «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969), «Розповіді про неспокій немає кінця» (1972). У 1970-х роках ця праця була справжнім національним бестселером, адже в ній чи не вперше висвітлено український літературний процес 1920-30-х років і «читач замість «офіційних загальників» міг черпати інформацію з перших уст і відкривати для себе Максима Рильського, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Ярослава Галана – не безлико-хрестоматійних, а живих, «справжніх», наївно-романтичних, щирих у своїх думках і сподіваннях, залюблених у життя і літературу» [1].
Звичайно, автор не до кінця був чесним із читачем, між рядків мемуарів залишалося багато недомовленого. Скажімо, зі зрозумілих причин Смолич не міг і півсловом обмовитися про репресії, тому згадуючи представників «Розстріляного Відродження», він не вказував, що їх знищила репресивна машина, а обирав більш м'які завуальовані формулювання: «його життя трагічно урвалось», «це був загублений талант, жертва брутального свавілля».
Через деякий час усі три частини мемуарів стають неофіційно забороненими, їх вилучають із книгарень, фондів бібліотек. У нашій книгозбірні збереглася друга частина спогадів – «Розповідь про неспокій триває» з дарчим написом від автора. А подарував цю книгу бібліотеці херсонський журналіст Давид Файнштейн.
У книзі читач знайде чимало цікавих фактів з біографії П. Тичини, Ю. Яновського, П. Козланюка. Юрій Смолич одним із перших знайомить читача з постаттю Леся Курбаса (1887-1937), якого було посмертно реабілітовано лише у 1957 році. Одна зі статей книги присвячена Максиму Рильському (1985-1964). Смолич згадує про першу зустріч із поетом-неокласиком, яка випадково відбулася у поїзді «Харків – Київ». Рильський декламував чимало своїх віршів, але найбільше Юрію Корнійовичу запам’яталися такі рядки:
Смолич був надзвичайно вражений поезією Максима Тадейовича, адже «цей вірш та інші, які зачитав тоді Рильський, котрі, за свідченням моїх літературних авторитетів, мали бути незрозумілими, були мені зрозумілими достоту, і нічогісінько ворожого, буржуазного, ба й відірваного від життя я в них не уздрів. І моя упередженість супроти «неокласиків» дещо захиталась» [2, С. 189].
Літературознавці високо оцінили мемуарну спадщину Ю. Смолича. Її можна розглядати як своєрідне покаяння за вчинену підлість: доноси на Олександра Довженка, причетність до переслідування Ліни Костенко, виключення зі Спілки письменників України Івана Дзюби.
Це той неспокій, що постійно тривожив серце письменника, мучив його сумління. Але ми, сучасники ХХІ століття, не маємо морального права у чомусь звинувачувати ні Смолича, ні інших письменників тієї доби, які «борсалися в павутинні липкого страху за своє життя і життя рідних, нищили свій талант у нападах самоцензури, яка спрацьовувала ще ефективніше, ніж офіційна, а зараз здебільшого зосталися нікому незнаними, просто іменами в довідниках «Українські радянські письменники» [1].
Тривожне серце Юрія Смолича перестало битися 26 серпня 1976 року – не витримало третього інфаркту. Він був похований на Байковому кладовищі у Києві.
