Home News Симон Петлюра про українське життя, або Коли Кубань була ще українською

Симон Петлюра про українське життя, або Коли Кубань була ще українською

16.07.2020 11:01

Періодика ХІХ – початку ХХ ст. з фондів бібліотеки – цінна джерельна база з вивчення історії України та краю. Особливо значущими для нас в цьому сенсі є українські журнали, що збереглися у бібліотеці в обмеженій кількості. Серед них – «Основа», «Світло», «Україна».

Передивляючись хроніку подій українського життя більше ніж сторічної давності, навіть вже не дивуєшся актуальності питань, що стояли тоді на часі, та їхній співзвучності сучасним реаліям. А йшлося в них про діяльність українських політичних партій перед виборами, про перипетії культурно-просвітного процесу, націоналізацію народної просвіти, про репресії українських газет та інституцій. Як бачимо, злободенність цих питань нікуди не зникла і в ХХІ столітті.

Як зазначав у своєму нарисі «З українського життя» Симон Петлюра (1879-1926) в часописі «Україна» за 1907 рік, українська преса того часу нагадувала «нашим виборцям про їх виборчі права і про необхідність скористуватись ними в тих цілях, щоб провести в Думу Державну хоч декілька справжніх заступників народних» (№2, с.32).

Але закони, як нинішні, так і тогочасні, – хитросплетені, «як дишло…». Вірніше, люди, які їх створювали на користь правлячій верхівці. Чого лише варта чисельність самих партій, кількість поданих ними резолюцій, їхня якість… Все дуже нагадує сьогоднішню сумнозвісну дійсність.

Що стосувалося культурно-просвітної галузі, то в цьому риторика автора публікації звучала дещо оптимістичніше. Він з надією висвітлював перспективи майбутньої українізації учбового процесу серед українських вишів. Так, наприклад, при Київському університеті св. Володимира серед інших предметів професор А. М. Лобода (1871-1931) збирався викладати лекції з історії нової української літератури, а професор В. М. Перетц (1870-1935) – вести практичні заняття з української літературі ХІХ ст. На історико-філологічному факультеті було оповіщено про курс лекцій з «історії Малоросії», але чи справді викладалися вони того року, не вказано.

На вищих жіночих історико-літературних курсах у Києві згадані професори зобов’язалися читати ті ж самі курси, що і в університеті.

Харківський університет запланував на 1907 учбовий рік лекції професора М. Ф. Сумцова (1854-1922) з української народної словесності. Передбачався курс історії української мови разом з практичним семінаром у викладенні професора М. Г. Халанського (1857-1910). Професор Д. І. Багалій (1857-1932) повинен був читати «южно-русскую историю» і вести семінар з історії свого предмета.

Досить показовий і цікавий факт! Як зазначав автор публікації, із усіх професорів, які повинні були вести українські курси у вишах, лише один професор М. Ф. Сумцов заявляв, що мовою його лекцій буде українська. Інші ж лектори викладатимуть російською. Вам це нічого не нагадує? Нонсенс і дежавю.

Небезінтересне ще одне свідчення щодо процесів українізації в той період. За проханням з’їзду Подільського єпархіального духовенства, дозволялося викладати в Подільській духовній семінарії історію української літератури та історію України й Поділля як обов’язкові науки, «...але так, щоб наука ця одбувалася після звичайних лекцій і на місцевий кошт» (№2, с.38).

Тож, бачимо, що, як обов’язковий предмет, українську історію і мову було запроваджено лише в Подільській семінарії. По всіх же інших вищих учбових закладах українські предмети мали необов’язковий характер для слухачів. Проте, Симон Петлюра відмічає в нарисі, що, не дивлячись на гостроту моменту, спротив реакційних сил, «смілий голос українського студентства» таки залунав по університетах «…при щирій моральній допомозі з боку різних груп нашого громадянства, за українізацію народної просвіти на Україні» (№2, с. 39). Автор також схвально оцінив ініціативу науковців, які активно долучилися до цього процесу. Але зазначив, що це лише початкові кроки на довгому шляху «тих придбань» (№2, с.40).

А втім, разом із позитивними зрушеннями С. Петлюра навів приклади тяжких утисків та кар з боку адміністрації в редакціях окремих газет і певних інституціях. Київський губернатор неодноразово накладав штрафні санкції на щотижневик «Слово» та щоденну «Раду» за неугодні публікації. Конфіскувалися книжки з творами українських авторів, що раніше друкувалися на сторінках «Рідного краю», закривалися на невизначений час друкарні, що видавали неблагонадійну літературу.

Театральна цензура заборонила показ вистави по п’єсі С. Ф. Черкасенка (1876-1940) «В старім гнізді», а полтавська адміністрація – друкування театральних плакатів українською мовою, що здавалося «просто якимсь непорозумінням з боку цієї адміністрації, неоправданим ніякими аргументами юридичного характеру» (№2, с.41).

Серйозних утисків зазнали організації місцевих товариств «Просвіти», серед яких названі були Кам’янець-Подільська, Чернігівська, Мелітопольська і, – увага! – чотири відділи Кубанської «Просвіти» в станицях Уманській, Кущівській, Тихорєцькій та Усть-Лабинській. Ці філіали були повністю ліквідовані. А формальною причиною закриття оголосили антиурядову агітацію, але в чому це конкретно проявлялося – так і не назвали. На такій сумній ноті і завершив свою статтю автор.

А ми – зберігачі минулого – час од часу нагадуємо про події столітньої давності заради майбутнього, щоб не забували і критично оцінювали невдачі та недоліки, властиві пройдешній епосі.

Ольга Сак

Джерела:
1. Іл.: Карта українських земель [1918 р.]. – Львів: Нова школа, 1928 [електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html (дата звернення 16.07.2020). – Заголовок з екрану.
2. П–ра С. З українського життя // Україна: наук. та літ.-публ. щомісяч. журн. – Рік перший. – Т. ІІІ. – У Київі, 1907, [975] c.

Calendar

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930