Шляхами славетного полтавця: до 250-річчя від дня народження І. Котляревського
9 вересня цього року Україна відзначила 250-річчя від дня народження Івана Петровича Котляревського – батька нової української літератури. У попередніх публікаціях ми розглядали колекцію видань «Енеїди» І. Котляревського нашої бібліотеки, а сьогодні хотілося би звернутися до джерел, які висвітлюють біографію славетного полтавця.
У легкій доступній формі написано біографічний нарис Григорія Коваленка «Іван Котляревський» (Чернігів, 1898), праця була присвячена 100-літтю з часу видання «Енеїди». Біографія має більш художній характер, аніж науковий, тому автор дозволив собі цілком вільну інтерпретацію біографічних відомостей про Котляревського.
Павло Житецький у своїй праці «Енеїда Котляревського: в зв’язку з оглядом української літератури ХVІІІ ст.» (Київ, 1919) згадує про замовчуваний у подальшому в радянські часи факт, що письменник належав до масонської ложі «Любов до істини». Житецький припускає, що Котляревський пристав до ложі як мораліст, що мріяв про відродження сучасного йому громадянства. Але ще до того, як у Полтаві з’явилася масонська ложа, а саме коли Котляревський писав перші три частини «Енеїди», у світогляді поета були присутні елементи масонської думки. Так в зображенні пекла автор описує муки мудреців і осіб духовного стану, які не виконували своїх прямих обов’язків:
«Таким чином, масонство могло закріпити Котляревського в його моральному ригоризмові, в його недовірі до філософської мудрості, що спирається на студіювання натуралістичних наук, почасти і в його опозиційному відношенні до духовенства, з котрим масони не згоджувались по різних релігійних питаннях» [4; С. 118].
Також хочеться згадати про історико-літературний нарис Івана Стешенка «Иван Петрович Котляревский», де знаходимо чимало цікавих подробиць про письменника. Наприклад, те, що один з прижиттєвих примірників «Енеїди» Котляревського зберігався в особистій бібліотеці Наполеона, який, імовірно, прихопив з собою книгу з воєнного походу в Росію. Але разом із тим Микола Зеров застерігав, що ця праця містить у собі багато неперевірених даних і вигадок. Наприклад, Стешенко із повною вірою переказав анекдот про зустріч Котляревського із козаками, які, дізнавшись, що він є автором «Енеїди», запросили поета до себе за старшого.
Олександра Єфименко у своїй статті «И. П. Котляревский» (Журнал для всех, 1903, №10) розглядає історичні передумови зародження нової української літератури. За 100 років до дня народження Котляревського лівобережна Україна – батьківщина поета – остаточно від’єдналася від Польщі. Розпочався довгий процес прищеплення Лівобережної України до організму Російської держави, і до кінця ХVІІІ ст., в період появи «Енеїди», цей процес був завершений.
Україна перетворилася на периферію величезної імперії. Цей процес супроводжувався помітними змінами в соціальному ладі. Більша частина українців перейшла в кріпацтво. Козацька старшина від’єдналася від простого народу і закріпила за собою привілеї шляхом об’єднання з російським дворянством на ґрунті спільної культури, мови, освіти, літератури. Російська наука і культура поглинала найкращі українські інтелектуальні сили.
Котляревський, який мав дворянське походження, гарну освіту і літературний хист, міг піти легшим і надійнішим шляхом – почати писати російською. Тож, як бачимо, окрім літературного обдарування, Котляревський був наділений почуттям національної свідомості, він розумів, що його талант міг розкритися у стихії рідного слова. Тобто поява «Енеїди» - не лише літературний факт. На думку Єфименко, це був «нравственный подвиг человека, который встал поперек господствующего течения, борясь не только с понятиями окружающей среды, с расчетом личной выгоды, со страхом общественного порицания и насмешки, но и с раздвоенностью своего внутреннего существа» [3, С.1227]. І цей подвиг отримав достойну винагороду. «Енеїду» Котляревського читають більше 220 років, а самого письменника пам’ятають і поважають.
З біографічними відомостями про Котляревського також можна познайомитися зі сторінок періодики межі XIX-XX ст., зокрема це журнал «Исторический вестник» (1897, грудень), «Київська старовина» (1902, квітень; 1905, жовтень), «Основа» (1861, лютий).
