Шевченків «Заповіт» з рідкісного фонду книгозбірні
Серед вершинних поетичних творів української літератури «Заповіт» Т. Шевченка посідає особливе місце. Цей гімн визвольної боротьби нашого народу перекладений майже 150 мовами і має понад 60 музичних інтерпретацій. Ще у другій половині ХІХ століття з’явилася традиція слухати пісню «Як умру, то поховайте…» у виконанні хорового колективу стоячи. А почалася історія славетного «Заповіту» у 1845 році на Різдво Христове – 25 грудня (за старим стилем).
Біограф Т. Шевченка, діаспорний дослідник П. Зайцев пише, що в цей час поет перебував у будинку свого товариша, переяславського лікаря А. Козачковського (1812-1889). Їхнє знайомство відбулося ще в Петербурзі на початку 40-х років. У цей час А. Козачковський повернувся з навколосвітньої подорожі, в якій він перебував як лікар російського флоту. Залишивши цю посаду, він із 1844 року працював міським лікарем і викладачем медицини в семінарії у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький). Професор П. Зайцев відзначає його високі моральні якості, український патріотичний дух та щиру зацікавленість народною поезією [1].
Доля ще раз звела Т. Шевченка з А. Козачковським у серпні 1845 року, коли поет пробув у Переяславі майже два тижні. В Україні Т. Шевченко не мав постійного місця проживання, тому увесь час переїздив. Відомо, що він ще раз приїхав до А. Козачковського наприкінці жовтня 1845 року і з перервами перебував у нього до початку 1846 року. У цей період Т.Шевченко входив до складу Київської археографічної комісії (Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві). Вона була організована у 1843 році для збирання та опрацювання документальних матеріалів, народних переказів, а пізніше й археологічних пам’яток. Як її співробітник Т. Шевченко у 1845-1847 роках змальовував архітектурні й етнографічні пам’ятки, збирав документи і фольклорні матеріали у Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях. Дослідники наголошують, що Кобзар виконував набагато більшу роботу. Його цікавили всі відомості з історії, культури та побуту українського народу.
У праці «Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії» подано витяг з журналу Київської археографічної комісії про зарахування «художника Академии Тараса Шевченка в звание сотрудника Комиссии для снимков с предметных памятников» [9, с. 72] та запис із касової книги про виплату співробітнику Т. Шевченкові утримання за грудень 1845 р. [9, с. 73].
Докладні відомості про цей період життя Великого Кобзаря подано у працях його біографів, наприклад, в уже згадуваного П. Зайцева, «Шевченківському словнику» [12], «Шевченківській енциклопедії» [11]. З них довідуємося, що саме А. Козачковський у своєму будинку лікував поета. Зокрема, П. Зайцев пише: «Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня написав там свій «Заповіт». Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф…Тепер на ложі тяжкої хвороби, думаючи про можливу смерть, тримаючи нетвердою рукою олівець, писав він свій заповіт, кличучи до революції тих, що ще мають живу душу… Перед лицем можливої смерти спішив він сказати те, що вщерть переповнювало його «трудне» серце. Кликав до збройного чину в ім’я «вольної, нової» нації-родини – України, звільненої від путів усякої неволі – національної й соціальної» [1].
Сьогодні про «Заповіт» говорять не лише як про легендарний твір українського письменства, а й як про символ національного відродження. На думку В. Скуратівського, національно-масове сприйняття «зміфологізувало» цю поезію [8]. Не дивно, що 18 квітня 2008 року у колишньому будинку А. Козачковського в Переяславі-Хмельницькому відкрито музей «Заповіту» Т.Шевченка. В експозиції є і кімната для гостей, в якій жив Великий Кобзар. А три літературно-художні зали присвячені навчанню поета в петербурзькій Академії мистецтв, його ранній творчості, а також знайомству з місцевими жителями та з господарем будинку – лікарем А. Козачковським. На сайті музею усі шанувальники таланту Т. Шевченка можуть пройти віртуальну екскурсію і на власні очі побачити, в яких стінах «народився» легендарний «Заповіт» [6].
А свій тріумфальний шлях до читача вірш «Як умру, то поховайте…» розпочав за кордоном. Уперше його опублікував І. Головін під заголовком «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859, с. 18) [7] без 16-го рядка («Я не знаю Бога…»). Текст йому, ймовірно, передав П. Куліш. У «Кобзарі» 1867 року упорядники М. Костомаров та Г. Вашкевич подали лише перші вісім рядків поезії [5] під редакційною назвою «Заповіт» [9, с. 1070]. З легкої руки упорядників вона стала традиційною. Повний текст вірша уперше побачив світ у львівському журналі «Мета» (1863. – № 4. – С. 273-274) під назвою «Завіщаніє» з деякими змінами. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» поезію уперше надруковано у виданні «Кобзаря» 1907 року [4, с. 283].
Уже в 60-х роках ХІХ століття з’явилися перші спроби покласти поезію на музику. У 1868 році композитори М. Лисенко та М. Вербицький до Шевченківських свят запропонували власні музичні версії твору. Але найбільшої популярності набула мелодія, що створив на початку 70-х років аматор музики і хорового співу із Полтави Г.Гладкий. Як неофіційний гімн саме на цю мелодію «Заповіт» виконується під час урочистостей і до сьогодні. Для різного складу хорів її опрацювали композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, Я. Степовий та ін. С. Людкевич, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький створили кантати на цей текст, а Р. Глієр – симфонічну поему [10]. Поезію також перекладено багатьма мовами народів світу. На сьогодні відомо близько 500 перекладів твору. Їх авторами є, зокрема, Е. Л. Войнич, Д. Гуліа, Р. Гамзатов, Янка Купала, О. Твардовський, І. Франко, Нгуен Суан Шань та ін.
У відділі рідкісних і цінних видань Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара зберігається мініатюрний примірник «Заповіту» Т.Шевченка мовами народів світу (К., 1957) розміром 60х92 мм. У ньому представлено переклади поезії англійською, болгарською, молдавською, німецькою, польською, російською, словацькою, французькою та іншими мовами [2].
Також у рідкісному фонді книгозбірні є й примірник більш пізнього року видання «Заповіт: мовами народів світу» (К., 1961). Тут уміщено переклади твору абхазькою П. Услара, азербайджанською С. Рустама, англійською Е. Л. Войнич, башкирською М. Хая, білоруською Я. Купали, болгарською Д. Методієва, вірменською Г. Сар'яна, грузинською С. Чиковані, естонською Ю. Шумакова, їдиш (іврит) С. Мельцера, кабардинською К. Отарова, казахською А. Тажибаєва, киргизькою Т. Шамшієва, китайською Го Мо-жо, корейською Пак У Чхона, латиською В. Давідса, литовською А. Венцлови, молдавською А. Корнфельда, ненецькою П. П. Попова, німецькою І. Франка, осетинською Гафеза, південноосетинською І. Нігера та І. Джанаєва, північноосетинською І. Плієва, польською Л. Пастернака, португальською С. Калинця, російською О. Твардовського, румунською М. Садовяну, сербською А. Ніколича, словацькою Ю. Кокавця, словенською Й. Абрама, таджицькою М. Турсун-Заде, туркменською Ч. Аширова та Б. Солтанніязова, угорською Г. Стрипського та Б. Варги, удмуртською Т. І. Шмакова, узбецькою Х. Алімджана, фінською М. Лайне, французькою Ш. Стебера, фламандською Г. Схамельтона, чеською Я.Туречека-Їзерського, чуваською П. Хузангая, шведською А. Єнсена, якутською Г. Васильєва, японською Сьоске Комацу [3].
Знайомство з цими колекційними виданнями ще раз переконує у глибині народного прислів’я: «Шевченків «Заповіт» облетів увесь світ».
