Невідома херсонська любов Павла Тичини
Про херсонського тележурналіста, автора літературного салону «Книга з автографом» Д.Файнштейна ми вже неодноразово згадували у своїх публікаціях. Давид Ілліч спілкувався із багатьма відомими письменниками свого часу, зібравши чимало цікавих, навіть ексклюзивних, свідчень, спогадів, які послугували матеріалом для його книги «Распечатанный конверт».
З-поміж усіх оповідей книги особливою ліричністю привертає до себе увагу нарис «Нитка ожерелий». Це історія про любовний трикутник, у який в юнацькі роки потрапив херсонець Сергій Лисогоров (1903-1994), його дружина Юлія Воцелко і відомий український поет Павло Тичина (1891-1967). Цей епізод життя Павла Григоровича не згадується в його офіційній біографії, тому ми не можемо засвідчити цілковиту достовірність викладених автором фактів. Але таки є бажання поділитися красивою ліричною сповіддю подружжя Лисогорових, яка може бути цікавою і для краєзнавців, і для шанувальників української літератури.
Здавалося б, досить звична ситуація: двоє чоловіків закохалися у тендітну студентку з великими сірими очима. Але ж які чоловіки! Перший, полонений рідним степом, присвятив своє життя агрономічній науці, а другий прославив себе «Сонячними кларнетами» (1918).
Ця історія кохання почалася у 1929 році. Група українських письменників приїхала у місто Лубни. Поспішала на зустріч із ними й студентка Херсонського педінституту Льоля Воцелко. Вона одягла свою найкращу сукню, а шию прикрасила разком яскравого намиста, подарованого коханим. Льоля й подумати не могла, що її одразу помітить, виділить з усієї публіки Павло Тичина. Його погляд збентежив дівчину. Після урочистої частини між ними зав’язалася невимушена розмова. Павло Григорович поцікавився, чи не пише вона віршів.
– Не всі. Хоч я і студентка факультету мови та літератури, але певний час не читала ваших творів. Деякі ваші вірші за звучанням бездоганні: «Арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними…». Дивовижне співзвуччя!
– Це просто образ, – пояснив Павло Григорович, – навіяний дитячими почуттями. Поетичний образ і надія поета. Розумію тепер: то про ваші очі – глибокі озера – які давно снилися мені, я зобразив на папері: «Я ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів…». Я довго шукав вас, сумував без вас, співав для вас свої пісні, розмовляв із вами в безсонні ночі… Повірте моїй щирості.
Льоля розгубилася. Їй було приємно слухати такі щирі, полум’яні слова від відомого поета. Але якась печаль закралася десь глибоко в душі.
– Я дуже поважаю вас. Ваша поезія заполонила, захопила мене. Напевно, мені ще потрібно розібратися в своїх почуттях. Дозвольте подумати…
У першу ніч після освідчення Павла Григоровича Льоля не могла заснути. Передусім їй треба було самій дати відповідь на питання: чи пара вона поету? Дівчина замислилася. Вона зняла з полиці збірку його поезії, розгорнула книгу навмання і вже не могла відірватися: «Кому свою чисту душу, до кого понесу?». Перед очима з’явився поет – високий, з виразними очима, тонкими рисами обличчя. Не поет, а диригент космічного оркестру! А скільки в ньому ніжності! Раніше Льоля не могла уявити, що можна намалювати картину яскравіше, ніж пензлем художника: «Квітчастий луг і дощик золотий. А в далині, мов акварелі, – примружились гаї, замислились оселі». І у кожному такому малюнку вона бачить зажуреного поета: «Ах, серце, пий! Повітря – мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок. Такий чудовий і сумний».
Льоля довго ходила з роздумами по кімнаті. Потім вимкнула світло. Лягла відпочити. Але знову ж підвелася. Подивилася на годинник – скоро ранок. Чомусь на пам'ять прийшли рядки: «Я дійшов свого зросту і сили. Я побачив ясне в далині». Ось як! А вона дівчинка, яка лише починає робити перші кроки в дорослому житті. Очевидно, все-таки не пара йому. Дуже вони різні.
Павло Григорович знаходив Льолю скрізь: у мами, у родичів. Неодноразово він запрошував її на вечірні прогулянки на човні. З дитячим захопленням милувався бризками від весел і говорив, говорив, говорив. Він, здавалося, знав про неї все.
Одного вечора вони йшли поруч. Павла Григоровича захопив пейзаж: відблиск притихлої Сули, увінчані буйною зеленню невисокі береги. Він був радісний, багато жартував, але раптом замовк. Він узяв її руки, притиснув до свого серця і нарешті вимовив ті слова, які говорять лише закоханим…
На пероні вокзалу, в день від’їзду, Павло Григорович був блідий і сумний:
– Скажіть лише слово і я не поїду. Боюся втратити вас назавжди.
Льоля не могла дати раду своїм почуттям. Вона пам’ятала слова хлопця, з яким в дитинстві бігала за метеликами по зеленій галявині неподалік від лісу. Саме його кохала Льоля. Тому й відмовила Поету.
Красиве і довге життя прожила Юлія Григорівна Воцелко із Сергієм Дмитровичем Лисогоровим – людиною душевною, щирою, доброю і сміливою. До речі, Сергію Дмитровичу першому в Херсоні було присвоєно звання почесного громадянина Херсона за значні заслуги в роки Другої світової війни та в науковій діяльності. Саме Сергій Дмитрович і поділився сповіддю своєї дружини із Давидом Файнштейном, який у свою чергу, опублікував ці спогади у книзі «Распечатанный конверт». Із повною версією нарису «Нитка ожерелий» ви, шановні користувачі, зможете познайомитися в нашій бібліотеці.
Завершити цю зворушливу історію кохання хотілося би рядками поезії Павла Тичини, присвяченими Льолі:
