Our technical department undertook to update the site. Promise by the end of the summer a lot of interesting things. In the meantime, not everything works...
Sorry for the inconvenience
Home News Неизвестная херсонская любовь Павла Тычины

Невідома херсонська любов Павла Тичини

10.01.2019 08:11

Про херсонського тележурналіста, автора літературного салону «Книга з автографом» Д. Файнштейна ми вже неодноразово згадували у своїх публікаціях. Давид Ілліч спілкувався із багатьма відомими письменниками свого часу, зібравши чимало цікавих, навіть ексклюзивних, свідчень, спогадів, які послугували матеріалом для його книги «Распечатанный конверт».

З-поміж усіх оповідей книги особливою ліричністю привертає до себе увагу нарис «Нитка ожерелий». Це історія про любовний трикутник, у який в юнацькі роки потрапив херсонець Сергій Лисогоров (1903-1994), його дружина Юлія Воцелко і відомий український поет Павло Тичина (1891-1967). Цей епізод життя Павла Григоровича не згадується в його офіційній біографії, тому ми не можемо засвідчити цілковиту достовірність викладених автором фактів. Але таки є бажання поділитися красивою ліричною сповіддю подружжя Лисогорових, яка може бути цікавою і для краєзнавців, і для шанувальників української літератури.

Здавалося б, досить звична ситуація: двоє чоловіків закохалися у тендітну студентку з великими сірими очима. Але ж які чоловіки! Перший, полонений рідним степом, присвятив своє життя агрономічній науці, а другий прославив себе «Сонячними кларнетами» (1918).

Ця історія кохання почалася у 1929 році. Група українських письменників приїхала у місто Лубни. Поспішала на зустріч із ними й студентка Херсонського педінституту Льоля Воцелко. Вона одягла свою найкращу сукню, а шию прикрасила разком яскравого намиста, подарованого коханим. Льоля й подумати не могла, що її одразу помітить, виділить з усієї публіки Павло Тичина. Його погляд збентежив дівчину. Після урочистої частини між ними зав’язалася невимушена розмова. Павло Григорович поцікавився, чи не пише вона віршів.

 – Ні, не пишу. Немає часу займатися цими нісенітницями.

Павло Тичина іронічно усміхнувся:

– З якого часу поетика стала нісенітницею у нашому житті?

– Але римувати аби-як може лише людина, яка не поважає себе.

– Дивовижно, – відповів поет. – Ще жодна дівчина не говорила так зі мною. Читали ви мої вірші? Подобаються вони вам?

– Не всі. Хоч я і студентка факультету мови та літератури, але певний час не читала ваших творів. Деякі ваші вірші за звучанням бездоганні: «Арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними…». Дивовижне співзвуччя!

– Я скрипаль. Це моя пристрасть. Вірші перевіряю відповідно до музичної фрази.

Непомітно розмова набула більш особистого характеру:

– Дивовижний колір у вашого намиста – полум’яний, з переливами. Що ж він нагадує? – замислився Павло Григорович. Так це ж колір свіжозрізаного кавуна? Як він пасує до вашої сукні – у вас витончений смак…

Були й інші зустрічі з поетом, цікаві й змістовні розмови. Одного разу Тичина зовсім несподівано зізнався у коханні:

– Це перше і єдине моє глибоке почуття.

Льоля не втрималася:

– А як же зрозуміти ваші вірші:

О, панно Інно, панно Інно!

Я – сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив –

Дитинно, злотоцінно.

– Це просто образ, – пояснив Павло Григорович, – навіяний дитячими почуттями. Поетичний образ і надія поета. Розумію тепер: то про ваші очі – глибокі озера – які давно снилися мені, я зобразив на папері: «Я ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів…». Я довго шукав вас, сумував без вас, співав для вас свої пісні, розмовляв із вами в безсонні ночі… Повірте моїй щирості.

Льоля розгубилася. Їй було приємно слухати такі щирі, полум’яні слова від відомого поета. Але якась печаль закралася десь глибоко в душі.

– Я дуже поважаю вас. Ваша поезія заполонила, захопила мене. Напевно, мені ще потрібно розібратися в своїх почуттях. Дозвольте подумати…

У першу ніч після освідчення Павла Григоровича Льоля не могла заснути. Передусім їй треба було самій дати відповідь на питання: чи пара вона поету? Дівчина замислилася. Вона зняла з полиці збірку його поезії, розгорнула книгу навмання і вже не могла відірватися: «Кому свою чисту душу, до кого понесу?». Перед очима з’явився поет – високий, з виразними очима, тонкими рисами обличчя. Не поет, а диригент космічного оркестру! А скільки в ньому ніжності! Раніше Льоля не могла уявити, що можна намалювати картину яскравіше, ніж пензлем художника: «Квітчастий луг і дощик золотий. А в далині, мов акварелі, – примружились гаї, замислились оселі». І у кожному такому малюнку вона бачить зажуреного поета: «Ах, серце, пий! Повітря – мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок. Такий чудовий і сумний».

Льоля довго ходила з роздумами по кімнаті. Потім вимкнула світло. Лягла відпочити. Але знову ж підвелася. Подивилася на годинник – скоро ранок. Чомусь на пам'ять прийшли рядки: «Я дійшов свого зросту і сили. Я побачив ясне в далині». Ось як! А вона дівчинка, яка лише починає робити перші кроки в дорослому житті. Очевидно, все-таки не пара йому. Дуже вони різні.

Павло Григорович знаходив Льолю скрізь: у мами, у родичів. Неодноразово він запрошував її на вечірні прогулянки на човні. З дитячим захопленням милувався бризками від весел і говорив, говорив, говорив. Він, здавалося, знав про неї все.

Одного вечора вони йшли поруч. Павла Григоровича захопив пейзаж: відблиск притихлої Сули, увінчані буйною зеленню невисокі береги. Він був радісний, багато жартував, але раптом замовк. Він узяв її руки, притиснув до свого серця і нарешті вимовив ті слова, які говорять лише закоханим…

На пероні вокзалу, в день від’їзду, Павло Григорович був блідий і сумний:

– Скажіть лише слово і я не поїду. Боюся втратити вас назавжди.

Льоля не могла дати раду своїм почуттям. Вона пам’ятала слова хлопця, з яким в дитинстві бігала за метеликами по зеленій галявині неподалік від лісу. Саме його кохала Льоля. Тому й відмовила Поету.

Красиве і довге життя прожила Юлія Григорівна Воцелко із Сергієм Дмитровичем Лисогоровим – людиною душевною, щирою, доброю і сміливою. До речі, Сергію Дмитровичу першому в Херсоні було присвоєно звання почесного громадянина Херсона за значні заслуги в роки Другої світової війни та в науковій діяльності. Саме Сергій Дмитрович і поділився сповіддю своєї дружини із Давидом Файнштейном, який у свою чергу, опублікував ці спогади у книзі «Распечатанный конверт». Із повною версією нарису «Нитка ожерелий» ви, шановні користувачі, зможете познайомитися в нашій бібліотеці.

Завершити цю зворушливу історію кохання хотілося би рядками поезії Павла Тичини, присвяченими Льолі:

Дівчину, похитуючи

Човен колисав…

І хоч сама була невиспана, журлива

І по-дитячому надута,

А весь час милувалася вона

Бризками од весел

Серед зеленого каламута…

І на шиї у неї звисав разок намиста –

Кольору свіжорозрізаного кавуна…

Фетісова Олена

Джерела:

1. Файнштейн Давид. Нитка ожерелий / Файнштейн Д. Распечатанный конверт: повествование, сотканное из писательских писем. – Тель-Авив, 2001. – c. 282-286.

2. Портрет П.Г.Тичини у 1930 році [електронний ресурс]. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Тичина_Павло_Григорович# (дата звернення 10.01.2019). – Заголовок з екрану. 

Comments

Write your comment

Calendar

     12
345 6 789
1011121314 15 16
1718 19 20212223
2425 26 27282930