Феномен Володимира Винниченка – політика, письменника, людини свободи та суперечностей

Володимир Винниченко – основоположник української модерної драми, видатний публіцист та мемуарист, один із чільних діячів українського національно-державного відродження. Поринувши у вир політичного життя, став заступником голови Центральної Ради Михайла Грушевського, очолив перший український уряд, а наприкінці 1918 року був ініціатором формування і першим головою Директорії Української Народної Республіки (УНР).

Творча спадщина Винниченка – це понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, статей та памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомна етико-філософська праця «Конкордизм», 14 романів.

Володимир Винниченко. Фото: uk.wikipedia.org

Складна й суперечлива постать Володимира Кириловича Винниченка зажди привертала до себе пильну увагу. Хтось звинувачує Винниченка в поразці УНР, інші засуджують його світоглядні орієнтири чи, навпаки, захоплюються новаторськими творами. Проте байдужим цей діяч не залишає нікого.

Володимир Винниченко – справді, контроверсійна постать української історії. Він усвідомлював суперечливість власного образу, адже не боявся раз за разом підважувати у своїй творчості суспільну мораль та вражав сучасників неоднозначними політичними рішеннями й вибуховою вдачею.

 Володимир Винниченко, за його власним висловом, почав «возвеличувати собою українське» ще в гімназії, бо спілкувався рідною мовою, через що постійно чув кпини однокласників: «…тебе в чиновники готують, а не у свинопаси!..». За ці слова кривдникам було непереливки, проте Винниченкові, як здібному учневі, бійки пробачали. У старших класах хлопець написав революційну поему, за що потрапив на тиждень до «карцеру». Згодом його відрахували з гімназії. Утім, потрібно було вчитися далі. У містечку Златопіль (в ті часи – на межі Київської і Херсонської губерній) Володимир склав екстерном іспити до місцевої гімназії. Товариші по іспитах у Златополі згадували, що поява В. Винниченка дала багато приводу для балачок і дивувань, бо явився він у селянському вбранні і говорив з товаришами та з керівництвом тільки українською мовою, і це «нервувало панів учителів гімназії». Проте атестат зрілості цьому дивному для них «народному діячеві» вони все-таки видали. Сталося це 10 червня 1900 року. Златопільські прикмети згодом упізнаватимуться в описах Сонгорода (оповідання «Сила і краса»).

В. Винниченко – гімназист. Фото: uk.wikipedia.org

У 1901 році письменник вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». За це у 1902-му його арештовують і садять до в’язниці. Серйозних доказів «злочину» не знайшли, але Винниченка виключають з університету і позбавляють права жити у великих містах. Так само його було позбавлено права на відстрочку від військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, у канцелярії. Проте він, переодягаючись уночі в цивільне, тікав із казарми й віддавав свій час роботі серед київських робітників. Коли це було викрито, надійшов наказ по арешт бунтівника, однак Винниченко, дізнавшись про це, покидає військо і тікає до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця», «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми.

Дебютував Винниченко на літературній ниві у 1902 році. Український громадський діяч та меценат Євген Чикаленко згадував, що на його насмішкувате запитання «Чи не з’явився геній?» до співробітника редакції «Киевской старины» журналіст відповів: «Геній, не геній, а талановитий письменник є! Я взяв оповідання нікому не відомого Винниченка "Краса і сила" – думав, засну скоріше. Але з перших хвилин так захопився!». Євген Чикаленко взяв рукопис, прочитав і зібрався до редактора «Киевской старины» Володимира Науменка, і «…хоч з великим напруженням, а таки вмовив його надрукувати».

Справа в тому, що ранні оповідання Винниченка надто вирізнялися на тлі народницької прози, яка домінувала на той час в українській літературі. Молодий письменник не тільки описував картини життя простих людей, а й прагнув простежити мотиви їх переживань, думок і вчинків, нерідко викриваючи поєднання дрібної користі та найщиріших і високих устремлінь.

Пізніше Євген Чикаленко напише Володимиру листа, де запропонує йому платити по 300 карбованців на рік, якщо він писатиме українською п’ять друкованих аркушів за рік і вони будуть опубліковані.

Євген Чикаленко. Фото: ukrinform.ua

У 1903 році при спробі перевезти нелегальну літературу з Галичини до Києва Винниченка арештовують. Цього разу він, як дезертир і революціонер, був посаджений у військову в'язницю – київську фортецю. Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (через проголошену амністію). Під час ув'язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть одержала першу премію журналу «Киевская старина».

У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я. Наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші.

З'явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила», що отримала схвальний відгук Івана Франка: «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».

Обкладинка збірки «Краса і сила». Фото: ukrinform.ua

У 1907 році за партійну агітацію як члена Української соціал-демократичної партії письменника кидають в Лук’янівську в’язницю. Через вісім місяців Винниченка випускають «на поруки», і він одразу емігрує до Європи. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». 

У 1910-ті роки Винниченкові романи «Чесність з собою» та «Записки Кирпатого Мефістофеля» зачитували до дірок. Автор досліджував нетрадиційні моделі сім'ї та сексуальності, пропагуючи ідею вільного кохання і розриву зі «старою мораллю».

У белетристиці, в п'єсах він раз у раз звертався до «чесності з собою»: так він називає нову мораль, вважаючи, що людина може робити все, що хоче, не зважати на думку загалу, коли її не мучать докори сумління

 З 1911-го року Володимир Кирилович почав вести «Щоденник». Це стало звичкою, якій він не зраджував до самої смерті. Після нього лишилося 40 записних книжок, 12 596 сторінок записів, які зберігаються у відділі рукописів і рідкісної книги Бібліотеки Колумбійського університету (Нью-Йорк, США).

Літературознавець Ростислав Семків у статті «Володимир Винниченко як проблема» зазначив, що його життя можна умовно поділити на чотири періоди: «20 років дорослішання (від 1880 до 1900), 20 років революції, 15 років метання закордонами й ще 15 осілого життя в Мужені на півдні Франції». І в цьому другому періоді, зазначає Семків, Винниченку вдалося побудувати запаморочливу політичну кар'єру. Як політик Винниченко пройшов шлях від радикального соціаліста до державника.

З початком Першої світової війни переїздить до Москви, де живе під чужим іменем, видає журнал «Промінь». Революційні події лютого 1917 року повертають його в Україну та до активної політичної роботи. Володимир Винниченко бере участь у створенні Української Центральної Ради та очолює Генеральний секретаріат УНР – перший український уряд. Стає автором майже всіх декларацій та законодавчих актів УНР. У травні 1917 року Володимир Винниченко очолює українську делегацію на переговорах із Тимчасовим урядом у Петербурзі. І саме тоді у політичний лексикон українсько-російських відносин увійшов термін «географія Винниченка», яким позначалися етнічні терени України, що мали увійти до складу її автономії. Російська сторона традиційно користувалася іншою географією, яку ми нині називаємо «географією путіна», тобто без південно-східних територій. Володимир Винниченко згадував їхню аргументацію: «Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край».

Проте відмова російської сторони, яку емоційно відтворив Винниченко, мала інший ефект. Українські військові, почувши його звіт про дискусії з російською владою, почали вимагати від Центральної Ради негайного проголошення автономії України, не чекаючи офіційного дозволу російського Тимчасового уряду.

10 червня 1917 року Винниченко проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради – Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради (УЦР) на «здійснення суцільної автономії» України. Наприкінці жовтня 1917 року делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідком повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками. 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Фото з відкритих джерел

Утім, його політичні погляди та бачення шляху розвитку України часто розходилися з баченням інших діячів Центральної Ради, зокрема, Грушевського та Петлюри. Винниченко кілька разів виходив з українського уряду, потім знову очолював.

У 1918 році Володимир Винниченко відійшов від політики і наважився на крок, який він радив кожному зі своїх наступників: проїхатися в «скотячому вагоні» поміж людей та почути їхні думки про політиків, їхню діяльність та дізнатися про власні рейтинги та прорахунки безпосередньо. Письменник на це наважився, хоча й ретельно загримувався: «Я рекомендував би всім правителям і урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих вагонах, набитих "їхнім" народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це корисніше, ніж кілька десятків нарад з парламентськими фракціями».

Гетьманський переворот 1918 року повернув Винниченка в політику. Він завжди був в опозиції до гетьмана Павла Скоропадського, бо не сприймав його авторитарного, антидемократичного та антисоціалістичного курсу. Гетьман ніколи не приховував, що «любить росію, не менш ніж Україну», і це призвело до ліквідації української державності та включення України до складу російської федерації. Сам Павло Скоропадський, попри неприязнь до Володимира Винниченка, визнавав його правоту, коли слухав його поради про стратегію відносин з росією:

«Винниченко сидів у мене в кабінеті й казав, що нічого не має проти федерації, але якщо зараз говорити про федерацію, то росіяни нічого не дадуть в подальшому, тому треба стояти за самостійність до кінця, що й призведе до федерації. Те, що таді було сказано Винниченко, я невдовзі перевірив на практиці… Винниченко був правий…».

Після перевороту та позбавлення гетьмана влади Винниченко у листопаді 1918 року став головою Директорії Української Народної Республіки. 22 січня 1919 року було підписано Універсал Соборності українських земель. Його автором був Володимир Винниченко. І саме його підпис був першим у цьому історичному для України документі. Україна вперше за багато cтоліть стала незалежною соборною державою, точно окресливши свої політичні кордони. Однак Директорії УНР з самого початку свого правління довелося зіткнутися з цілим рядом труднощів. З півночі підступали війська більшовицької росії, з Дону – білогвардійська армія генерала А. Денікіна, на півдні висадилися війська Антанти (військово-політичне угрупування, створене в 1904–1907 рр.; основні його члени: Велика Британія, Французька республіка, Російська імперія), а західні українські землі окупувала Польща. Крім того, суперечності загострилися і всередині самого уряду УНР.

Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Фото: uain.press

Занадто амбітний Симон Петлюра всіляко домагався окремих повноважень для себе. Крім того, блок Антанти, на допомогу якого розраховували українські політики, визнав Винниченка «майже більшовиком» і зажадав його відставки, як однієї з умов допомоги. Тож через суперечності з Симоном Петлюрою та, зваживши на вимоги Антанти, Винниченко поступився посадою голови Директорії Петлюрі та емігрував до Європи.

 «Я їду за кордон, обтрушую з себе весь пил політики, обгороджуюся книгами і поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу... Тут, у соціалістичній, радянській Росії, я ховаю свою 18-річну соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик всією душею хочу померти», – напише він у своєму щоденнику.

Критики називають цей факт втечею у відповідальний момент. Насправді ж Винниченко вчинив як мудрий політик: програв – йди, а не створюй в умовах війни з більшовиками проблеми її керманичу та головнокомандувачу, яким був Симон Петлюра.

Фото: diasporiana.org.ua

Опинившись в еміграції, у Відні завершує тритомну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. – грудень 1919 р.), що є важливим історичним джерелом вивчення української революції і донині. У ній письменник подав свою інтерпретацію щойно пережитого історичного зрушення.

У 1920 році Винниченко почав шукати шляхи повернення в Україну, яка вже була під більшовиками. Йому запропонували пост міністра зовнішніх справ у радянській Україні. Однак, приїхавши до Москви і поспілкувавшись із комуністами, Винниченко інтуїтивно відчув, що все це – фікція, і запрошують його більше як весільного генерала. Зрозуміти це дала розмова з одним із дрібних чиновників у наркоматі закордонних справ рф, який сказав, що «ніякої України не було і немає. На Україні всі чудесно розмовляють по-російськи, і все це українське питання є вигадкою».

У листі до ЦК РКП (центральний комітет російської комуністичної партії) від 20.09.1920 р. Винниченко сміливо викладає свою позицію: «Коли у мене на очах топтали портрети Шевченка, коли лайкою поминали ім'я мого краю, і коли це ж (тільки в більш пристойних формах) робили не прості солдати, а відповідальні партійні діячі більшовизму, я з болем усвідомив, що і більшовики... так само нечесні, непослідовні і старі, як перший-ліпший російський чорносотенець».

Хоча вибір між ідеєю соціальною та національною Винниченку, як соціал-демократові за партійною приналежністю, зробити було складно, він усе ж на власному досвіді прийшов до знаменитого твердження, що російська демократія закінчується на українському питанні.

23 вересня 1920 р. Володимир Винниченко залишив Україну назавжди.

У Європі він здобуває славу літератора та драматурга. Його п'єси ставилися на сценах головних театрів Європи: римського театру, віденського театру, у Франції, в Петербурзі та Москві. У 1920-х роках п’єсу Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь» ставили у Берліні. У творі йдеться про сімейну драму і трагедію, а саме – вибір між родинним щастям та творчістю. У п’єсі звучить позиція жінки, пояснюється сенс щастя, розповідається про рішучість (зокрема, про рішучість жінки, що на той час було не дуже популярним в українській літературі).

Фото: elib.nplu.org

У 1926 р. в Німеччині зняли фільм «Чорна пантера» – один із перших художніх фільмів в Європі (ще німих на той час) – за п'єсою українського драматурга.

В Україні Винниченко-письменник залишався ще близько п’ятнадцяти років. Його твори друкувалися часто і великими тиражами. Взагалі період 1920-х років був для Володимира Винниченка особливо плідним: соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921–1924), повість «На той бік» (1923), збірка оповідань «Намисто» (1921–1928), літературно-філософське есе «Щастя» (1930), роман «Поклади золота» (1926). Жоден український письменник першої третини ХХ ст. не мав такої величезної сили, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як Володимир Винниченко.

Разом із відомим критиком та громадським діячем Микитою Шаповалом Винниченко створив суспільно-літературний журнал «Нова Україна», на сторінках якого друкувалися українські письменники в еміграції: Олександр Олесь, Галина Журба та ін.

Однак після того, як у 1933-му Винниченко виступив з відкритим листом до політбюро компартії Радянського Союзу, в якому звинуватив Сталіна і Постишева в організації голодомору в Україні, його оголошують «ворожим елементом», видання творів припиняється, книги вилучаються, а гонорари, які доти надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ухвалою наркомфіну СРСР.

У часи Другої світової, коли німці окупували Францію, вони запропонували Винниченку стати українським прем'єром – головою маріонеткового уряду України, проте Винниченко відмовився. Його кілька тижнів потримали в концтаборі, але потім відпустили. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. За сто днів до смерті закінчив свій останній роман «Слово за тобою, Сталіне», де розвінчує міф про «щасливе життя в Радянській Україні».

Однак прогноз знаменитого емігранта про неминучість розвалу Союзу й здобуття Україною суверенітету таки справдився.

 «Якби Володимир Винниченко жив зараз і поводився в політиці та з жінками так, як він поводився, люди б вважали його негідником. Біографія показує нам авантюриста, інтригана й некомфортну особу», – каже літературний критик Ростислав Семків.

А на думку історика Олександра Кучерука, автора книжки «Винниченко з бромом і без», Винниченко чимось був схожим на сучасних українських президентів, які думали, що з росією можна домовитися. «Це неможливо. І Винниченко свого часу прийшов до висновку та вивів формулу – "російська демократія закінчується там, де починається українське питання". Це абсолютно чинна до нашого часу формула. Неможливо з Москвою домовитися як рівний з рівним. Вони однаково хочуть нас бачити меншими, молодшими, дурнішими, покірнішими і так далі».

Водночас Ростислав Семків відзначає, що політичній кар'єрі Володимира Винниченка завадив його складний характер: «Амбіція бути першим і найкращим не сприяла порозумінню з соратниками. Загальновідомо, що він по кілька разів покидав головування в уряді, його впрошували повернутися, він комизився і скандалив, повертався, а тоді знову йшов. Врешті таки завалив усю справу, знову образився й гордо поїхав на захід. Тінейджерщина якась».

Ростислав Семків додає, що Володимир Винниченко був щирим соціалістом і принциповою людиною, яка не хотіла миритися з диктатурою – ні більшовицькою, ні націоналістичною.

Дослідники постаті Володимира Винниченка практично одноголосно запевняють: до письменництва той мав більше хисту, ніж до політики.

«Про Винниченка писали як його, так і наші сучасники, описували політика залежно від власних політичних уподобань і переконань: одні бачили в ньому ледь не пророка, інші – зрадника. Про Винниченка-письменника писали стриманіше. Усі розуміли, що то чи не найкращий український письменник XX століття», – пише Олександр Кучерук у книзі «Винниченко з бромом і без».

Зрештою, сучасники вважали Винниченка диваком. Наприклад, овочі і фрукти він вживав винятково сирими, не їв м'яса. Переконував, що шлюб – це вільний союз. І доводив це на власному прикладі: живучи з однією дружиною, мав не одну любовну пригоду, які потім ставали сюжетами його творів.

Останні роки свого життя Володимир Кирилович провів у Мужені, посеред французьких Альп. Помер 5 березня 1951-го у віці 70 років.

*  *  *

І хоч письменник частину життя прожив далеко від рідної України та завершив свій шлях за її межами, але творив для неї, для її майбутнього. Творив і свято вірив у відродження української нації. Тож пам’ятаймо його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…». 

Джерела:

1. Агеєва В. Володимир Винниченко: нудист, вегетаріанець і прихильник вільного сексу [Електронний ресурс] / Віра Агеєва // ВВС NEWS Україна : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/blogs-53497661. – Назва з екрана. – Дата публікації : 28.07.2020. – Дата звернення : 17.02.2026.

2. Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч і художник: віртуальний бібліонотатник (до 135-річчя від дня народження) [Електронний ресурс] // Кіровоградська обласна бібліотека для дітей ім. Т. Г. Шевченка : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://librarychl.kr.ua/kn_in/vynnychenko/first.php. – Назва з екрана. – Дата звернення : 17.02.2026.

3. Заболоцька О. Негідник чи геній: такий контрастний Володимир Винниченко [Електронний ресурс] /  Оксана Заблоцька // Суспільне Культура : [сусп.-політ. інформ. інтернет-вид.]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://suspilne.media/culture/1027445-negidnik-ci-genij-takij-kontrastnij-volodimir-vinnicenko/. – Назва з екрана. – Дата публікації : 06.06.2025. – Дата звернення : 17.02.2026.

4. Митрофаненко Ю. Володимир Винниченко: політик, який не тримався за владу [Електронний ресурс] / Юрій Митрофаненко // Книгарня Є : [вебсайт всеукр. кн. мережі]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://book-ye.com.ua/blog/osoblyva-dumka/volodymyr-vynnychenko-polityk-yakyj-ne-trymavsya-za-vladu/?srsltid=AfmBOoq5zFANKrZluongDTdRclxJZe_q8jL1iTGzCSdLFuuhamNgoTvt. – Назва з екрана. – Дата публікації : 24.07.2020. – Дата звернення : 17.02.2026.

5. 1880 – народився Володимир Винниченко, перший голова уряду УНР, письменник [Електронний ресурс] // Український інститут національної пам’яті : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/28/1880-narodyvsya-volodymyr-vynnychenko-pershyy-golova-uryadu-unr-pysmennyk. – Назва з екрана. – Дата перегляду : 17.02.2026.