До 140-річчя з часу написання Іваном Карпенком-Карим драми «Наймичка»

Друга половина ХІХ ст. стала надзвичайно складним етапом духовного розвитку та становлення України. Протистояти жорсткому наступу урядової антиукраїнської політики – в час дії Емського указу та Валуєвського циркуляру (документи Російської імперії XIX ст., спрямовані на заборону української мови та культури) – могла лише творча інтелігенція. Після скасування кріпосного права суспільство зазнало різкого соціального розшарування. З’явилися авантюристи та люди без моральних орієнтирів, одержимі жагою швидкої наживи. Більшість населення була змушена виживати тяжкою працею, тоді як невелика частина – гналася за збагаченням, купівлею землі та розширенням власних маєтків.

У дворянських колах та серед вищих верств суспільства дедалі виразніше проступали ознаки морального занепаду. Змінити тогочасну ситуацію на краще могли лише справжні патріоти – люди, здатні працювати з натхненням і глибоким усвідомленням своєї місії. Письменники дбали про національні інтереси, однак їхніх зусиль було недостатньо, щоб охопити всі суспільні верстви. Настала потреба у створенні національного театру, передумови для якого вже існували, адже Україна завжди славилася розмаїттям талановитих співаків та акторів.

Серед них вирізнялися особистості з високою національною свідомістю й щирим патріотизмом. Одним із таких діячів був Іван Карпович Тобілевич (псевдонім – І. Карпенко-Карий), який посів провідне місце серед громадських і культурних діячів 70–90-х років ХІХ ст. В історію української літератури він увійшов як класик, видатний драматург, актор, режисер і один із фундаторів українського професійного театру.

Будучи невтомним продовжувачем реалістичних традицій Тараса Шевченка, Карпенко-Карий у своїх найкращих творах піднісся до вершин реалістичного мистецтва. Його життєвий шлях був складним і сповненим випробувань: переслідуваний царизмом, заслання, але драматург не зламався, не втратив віри в народ і до кінця залишався відданим своєму покликанню. Найвідоміші п’єси Карпенко-Карого пройняті глибоким співчуттям до поневолених трудівників, невгасимою ненавистю до визискувачів і щирою любов’ю до рідної землі.

Фото: сайт DIASPORIANA.ORG.UA

У 1885 році  Іван Карпенко-Карий написав соціально-психологічну драму «Наймичка», яка згодом увійшла до скарбниці театральної класики. Іван Карпович мріяв створити художній образ благородної, чесної, незайманої селянської дівчини. Він дуже часто розповідав дружині Софії Тобілевич про ідеал хорошої, благородної дівчини-дитини, образ якої переслідував його не тільки в думках, а й у снах. Письменник прагнув відтворити цей образ у якомусь творі і навіть почав розповідати  про окремі епізоди  нового твору, ще не знаючи його назви та імені головної героїні. Так зароджувався сюжет «Наймички». Мозок Івана Карповича діяв тоді безперебійно та без відпочинку. Софія Тобілевич згадує: «Спав він дуже мало, і я почала турбуватися про його здоров'я». «От закінчу “Наймичку”, тоді й відпочину. Треба писати, коли є про що і коли душа прагне роботи», – заспокоював він її.

Софія Тобілевич. Фото: library.kr.ua

 Розповідаючи  про можливий зміст нової п'єси, в якій  головною героїнею мала стати знедолена сирота, письменник цілком випадково назвав її Харитиною. Це ім'я так і залишилося в п'єсі – Карпенко-Карий уже не став його змінювати. Дівчини, точно такої, якою збирався намалювати свою героїню в «Наймичці», автор, звісно, ніколи не зустрічав, проте окремі її риси спостерігав у сільських дівчат. Тож Харитину Карпенко-Карого можна з певністю назвати збірним жіночим образом.

Поставити Харитину в цілковите, «кругле» сирітство, зберігаючи життєву правдоподібність, виявилось для письменника нелегким завданням. Адже в селі, де всі знають одне одного, важко знайти людину, яка, втративши батька й матір, залишилася б зовсім самотньою й безпорадною. Завжди є сусіди, знайомі,  родичі. Тож Іванові Карповичу було непросто відокремити свою героїню від усього сільського оточення. Через це він аж тричі переробляв зміст п'єси, не задовольняючись жодним варіантом.

 Іван Карпович за ретельної допомоги дружини міркував, як краще осиротити Харитину. Нарешті вузлик інтриги було зав’язано: зміст окреслено, а сюжетний матеріал розподілено між окремими діями. Письменник вигадав спосіб зробити свою улюблену героїню цілком самотньою – без родичів і без жодних знайомих на селі. Її мати, покритка (дівчина, яка народила позашлюбну дитину), блукаючи з немовлям на руках, забрела до села й померла в корчмі, залишивши дитину на ласку корчмарки та її сім’ї. Харитина підросла, і ось ми її вже бачимо в першій дії наймичкою тих, хто взяв її до себе малою. Але й така ситуація не задовольнила автора. Він тільки тоді заспокоївся і зітхнув цілком вільно, коли місце народження Харитини переніс із села до міста, до родичів тих євреїв, у яких Харитина опинилась потім у наймах, без паспорта. Шинкар Борух і його дружина Рухля користувалися безпаспортним становищем Харитини, залякуючи її тюрмою, якщо вона піде шукати кращої роботи. Саме у шинкаря дівчину  побачив багатій Цокуль і, відкупивши її від Борухів, узяв до себе за ключницю. Створивши таке життєве середовище для безрідної сироти Харитини, Іван Карпович відчув потребу трохи відпочити. «Нехай трохи відстоїться», – сказав він, відклавши свій зошит із планом і змістом «Наймички». Нарешті п'єсу було завершено й переписано двічі: спершу – для остаточного доопрацювання, вдруге – спеціально для цензури. Це сталося на початку березня 1886 року. А вже у  кінці травня Карпенко-Карий одержав цензуровану «Наймичку». Дозвіл на її показ мав дату: «9 травня 1886 року». На сцену вона потрапила 15 липня того року. Прем'єра п'єси відбулася у Ростові, куди потай від усіх поїхав Іван Тобілевич. І там побачив свою улюблену Харитину в перший раз на сцені.  

Марія Заньковецька. Фото: photo-lviv.in.ua

Харитину грала видатна українська актриса кінця XIX початку XX ст. Марія Костянтинівна Заньковецька, яка була неперевершена у цій ролі. Іван Карпович довго згадував ту виставу, багато говорив про неї та про її виконавців, найбільше захоплюючись грою Заньковецької. «Вона змалювала такий образ Харитини, про який я міг тільки мріяти, – казав він. – Я побачив на сцені не артистку в ролі Харитини, а справжню Харитину, щиру, чесну сільську дівчину, з чистим серцем, з високо благородною вдачею. Простота, невимушеність, правда і глибока моральна незайманість були головними рисами виконання цієї ролі геніальною артисткою». Іван Карпович у захваті казав: «Такі таланти, як у Заньковецької, можуть засіяти сліпучим блиском лише раз у сто років! Це справжня дочка свого народу, бо вона знає й розуміє, в яких тяжких умовах він живе, і силкується своїми художніми засобами збудити глибоке співчуття широкої публіки до знедолених і покривджених селянок».

З не меншим успіхом ішла «Наймичка» в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові та багатьох інших містах росії й України. Сторінки тодішніх газет з рецензіями на спектакль цієї драми свідчать про те, ще глядачі сприймали показану в п’єсі історію як живу дійсність. У творі Карпенко-Карий розповідає дуже нескладну і на ті часи звичайну історію про те, як сільський багатій Василь Цокуль, маючи за плечима сорок п’ять років, закохався в наймичку Харитину. Відкупивши її за п’ять четвертей вівса у шинкаря Бороха, він згвалтував її і довів до самогубства.

У своїй драмі І. Карпенко-Карий викрив розтлінну, огидну мораль тих, хто накопичив багатство неправедним шляхом і немов отримав своїм багатством право на розбещеність, безкарність і вседозволеність. Нормою їхнього життя було знівечення долі іншої людини задля миттєвої власної втіхи. На жаль, такі ж само морально знівечені люди живуть і сьогодні, тому драма «Наймичка» залишається актуальною й зараз.

У 1868 році молодого Івана Тобілевича перевели до Херсона на посаду секретаря міської поліції. Тут він впорядковував губернський архів і знаходив факти про зловживання чиновників та суддів. Саме ці матеріали стали підґрунтям для його майбутніх п’єс. Службова робота з архівами відкрила темний бік чиновницької та поміщицької сваволі, який згодом ожив у його творах.

Пізніше, у 1886 році, саме в Херсоні, у приватній друкарні М. К. Аспера, що знаходилася  на розі вулиць Потьомкінської та Соборної, 9, накладом 1200 примірників друком вийшов перший «Збірник драматичних творів» Івана Карпенка-Карого. На той час видання книг українською мовою було заборонено (Емський указ та Валуєвський циркуляр). Деяке послаблення цього правила спостерігалося на півдні країни, зокрема в Херсонській губернії, де і з'явилася ця збірка. До неї увійшли три дозволені цензурою п'єси: «Бондарівна», «Розумний і дурень» та «Хто винен?». Карпенко-Карий був незадоволений цим виданням, адже видавець без його дозволу вніс до тексту свої корективи. На час виходу книги драматург уже залишив Херсон, однак видавці сподівалися на подальшу співпрацю з ним. Карпенко-Карий погоджується, проте висунув низку умов.

Дружина письменника Софія Тобілевич згадувала: «Коли видавництво з Херсона почало просити у Івана Карповича дозволу на видання окремою книжечкою п'єси “Наймичка”, автор наполягав на дотриманні автентичності його тексту і не робити ніяких правок без його дозволу». Компроміс було знайдено. І вже у 1887 році «Наймичка» була видана окремою книжкою накладом 2 400 примірників. У 1897 році дещо виправлений текст драми вміщено в першому томі «Драм і комедій», виданому в Одесі.

Але публіка книги майже не купувала, бо не була привчена читати п'єси. У листі до Івана Франка від 1 березня 1888 р. Іван Карпенко-Карий визнав: «Було надруковано 1200 примірників «Збірника» (три п’єси) і окремо четверта – 2400 примірників «Наймички», а розійшлося за три роки так мало, що сором казати. Та й те, що розійшлося, куповано здебільшого не в книгарнях, а в театральній касі – замість лібрето».

Прижиттєве видання драм і комедій І. Карпенка-Карого (Одеса, 1897 р.). Фото: ukrinform.ua

Херсон був для Карпенка-Карого не лише місцем служби чи гастролей. Це було місто, яке залишається важливою сторінкою в біографії великого митця.

Як справедливо зауважив історик літератури Сергій Єфремов: «Це був глибокий, своєрідний талант, що вмів раз-у-раз лишатися самим собою, і, навіть торкаючись часом старих тем, він давав щось своє, Карпенківське, – пив, як французи кажуть, з власної чарки. А вже виміряти її й виважити, яка вона була завбільшки, – це діло історії нашого письменства, де Карпенкові-Карому приділено одну з найцікавіших взагалі сторінок».

Джерела:

1. Гаєвська Н. М., Гаєвська О. В. Творчість І. Карпенко-Карого в оцінці С. Єфремова [Електронний ресурс] / Н. М. Гаєвська, О. В. Гаєвська; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://litstud.knu.ua/wp-content/uploads/2021/12/48-58-TVORCHIST-I.-KARPENKA-KAROHO.pdf. – Назва з екрана. – Дата публікації : 10.03.2021. – Дата звернення : 09.12.2025.

2. Стеценко Л. Ф. І. Карпенко-Карий і його твори. Соціально-побутові драми [Електронний ресурс] : [подано за вид.: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х т. Т. 1. – К.: Держ. вид-во худ. літ., 1960. – С. 15–21] / Л. Ф.  Стеценко // Мислене древо : [багатоцільовий укр. вебсайт для науки та освіти]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Lit/K/Karpenko-KaryjI/Studies/1960Stecenko/3.html. – Назва з екрана. – Дата звернення : 09.12.2025.

3. Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі [Електронний ресурс] / Софія Тобілевич. – Київ : Держ. вид-во образотв. мистецтва і муз. літ УРСР, 1957. – 472 с. – Режим доступу : https://library.kr.ua/wp-content/elib/tobilevych_sv/sofya.pdf. – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата звернення : 09.12.2025.

4. Хоменко В. М. Жанрова різноманітність драматичних творів І. Карпенка-Карого. Стаття [Електронний ресурс] / Віта Миколаївна Хоменко // Шкільний портал : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://testportalua.com/load/inshe/zhanrova_riznomanitnist_dramatichnikh_tvoriv_i_karpenka_karogo_stattja/17-1-0-715. – Назва з екрана. – Дата публікації : 29.10.2017. – Дата звернення : 09.12.2025.