Той, хто повернув нам минуле. 140 років від дня народження Івана Крип’якевича

Серед когорти українських учених почесне місце належить Івану Петровичу Крип’якевичу – одному з найвидатніших істориків ХХ століття, педагогу та невтомному популяризатору знань. Учень видатного історика Михайла Грушевського, він став академіком АН УРСР, професором Львівського державного університету ім. Івана Франка та очолив Інститут суспільних наук. Наукова спадщина дослідника вражає своїм масштабом: окрім фундаментальних праць з української та всесвітньої історії, вона охоплює історіографію, джерелознавство, архівознавство, геральдику, сфрагістику (спеціальна допоміжна історична дисципліна, яка вивчає історію виникнення, розвитку та використання печаток і відбитків), філігранологію (спеціальна допоміжна історична дисципліна, яка вивчає водяні знаки (філіграні) на папері), історичну географію, картографію, нумізматику, краєзнавство, дипломатику та соціотопографію (історична дисципліна, що вивчає, як різні групи людей заселяли місто у минулому). Окрім історії, Іван Крип’якевич зробив вагомий внесок у мовознавство, літературознавство, бібліографію, а також книго- й бібліотекознавство. Він був видатним поліглотом (знав німецьку, польську, латину й давньогрецьку) та палким бібліофілом. Учений зібрав унікальну приватну бібліотеку, колекціонував галицькі поштівки та екслібриси, підтримуючи активні зв'язки з колегами з усієї Європи. Загалом його творчий спадок налічує понад 750 праць, серед яких: ґрунтовні наукові праці, підручники, статті, науково-популярні та художні твори.

Фото з відкритих джерел

Інтелектуальний хист майбутній академік успадкував від батька. Петро-Франц Крип’якевич був відомим греко-католицьким богословом, доктором наук та автором численних праць з церковної історії. Уже в юному віці Іван Петрович цікавився літературою і, граючись із дітьми, складав свої «газети», найчастіше – гумористичного змісту. Поступово в нього формувалися літературні здібності. Пізніше, в 1904 р., він стане дописувачем дитячого журналу «Дзвінок», опублікує низку казок для дітей.

Фото з відкритих джерел

Дитинство та юність Івана Петровича пройшли у Львові. У польській гімназії, де він навчався у 1896–1904 роках, панувала атмосфера національного упередження: польські педагоги всіляко намагалися навіяти українському хлопцеві думку про його меншовартість, називаючи представником «дикого східного світу». Проте перші паростки національної самосвідомості Іван Крип’якевич виплекав саме в стінах цього закладу – на уроках греко-католицької релігії. Це був єдиний предмет, який викладали українською мовою, а викладав його батько майбутнього історика. У своїх спогадах І. Крип’якевич пише: «Мали надобов’язкові години української мови 2 год. Мій батько протягом одного року дав нам нарис історії княжих часів і старого періоду письменства, виклади мусіли записуватися в зшитках і се залишилося мені як тривке знання. З великою симпатією відносились ми до молодого Станіслава Людкевича, який інформував про новітню літературу, заохочував до писемних вправ і, хоч учив недовго, багато причинився до нашого освідомлення. Найбільший вплив на учнів справив Степан Гасюк, який ходив у вишитій сорочці і цим вже звернув увагу».

Фото: nibu.kyiv.ua

Палке прагнення бути корисним своєму народові остаточно визначило життєву мету Івана Крип’якевича. Ще юнаком він записав у своєму щоденнику: «Хоч я вихований напів по-польськи і в польській школі, хочу служити всіма силами Україні...». Іван палко мріяв працювати в найавторитетнішій науковій інституції Галичини: «Мій головний намір і моя ціль на будучність: стати правдиво ученим істориком... Ввійду зараз в першім році університетських студій до Наукового Товариства Шевченка і там буду працювати скілько стане сил...».

Перший крок майбутнього академіка до великої науки був пов’язаний саме з Науковим товариством імені Шевченка (НТШ). Коли Іван навчався у шостому класі гімназії, товариш із таємного українського гуртка вперше привів його до бібліотеки товариства. Там Крип’якевич познайомився з відомим діячем і бібліотекарем Михайлом Павликом, який дав допитливому юнакові почитати 47-й том фундаментальних «Записок НТШ». У ньому була опублікована розвідка Івана Франка «Козак Плахта». Ця подія стала поворотною в житті дослідника. Сам Іван Крип’якевич згодом згадував: «Це наукове видання зробило на мене велике враження (я був тоді в VІ класі), і я рішив стати істориком України».

Після закінчення польської гімназії, Іван Крип’якевич став студентом філософського факультету Львівського університету. Там він послідовно відстоював ідею українського університету. Це була велика проблема початку XX століття. Українські та польські студенти протистояли один одному у стінах львівського вишу: українці вимагали українізувати заклад або створити інший, український університет, поляки ж хотіли залишити його за собою. Справа іноді доходила до бійок. Під впливом студентського руху 1901 р. І. Крип’якевич занотовує у своєму щоденнику: «Свіжим духом повіяло доперва при кінці 1901 р., коли то українська молодіж зробила сецесії у Львівському університеті. Тоді і між русинами ІV гімназії збудився дух народний; ми почули, що ми не лише gente но і natione Русини. Зачалася від полємік з товаришами поляками. Дальше було в загальнім уживанню, на кінець прийшло яке-таке освідомлення».

Саме в стінах Львівського університету Іван Крип’якевич став учнем Михайла Грушевського, який викладав там і водночас очолював Наукове товариство імені Шевченка. У записах того часу видно, як молодий Іван Крип’якевич студіює наукову літературу: «…Мушу з великим терпінням уважно перечитати Грушевського: Економічний стан селян на Подністров’ю Галицькім в пол. XVI в., се буде дуже корисна вправа – треба ся учити як люди думають». Він перечитує «Записки НТШ», насамперед «Матеріали до історії України-Руси» М. С. Грушевського, висловлюючи захоплення ними.

Характеризуючи семінари М. Грушевського, Іван Крип’якевич зазначав глибоку його ерудицію та неабиякий досвід дослідника. «Не знав я другої людини, яка мала б таке велике знання джерел… Він щедро давав студентам потрібні біографічні довідки. Особливим було те, що він заохочував студентів публікувати свої роботи, матеріали і рецензії і давав їм місце в Записках Наукового Товариства».

Фото: nibu.kyiv.ua

Надзвичайно цікавими, на погляд І. Крип’якевича, були «історичні вправи», оскільки формального семінару М. Грушевському не дозволялось вести. «Історичні вправи», на яких були присутні 20–30 студентів із різних курсів, відбувалися за такою схемою: спочатку студенти виступали зі своїми рефератами, потім ішло жваве обговорення, і в решті, на завершення Михайло Грушевський підводив підсумки.

Навесні 1905 р. у Львові з ініціативи М. Грушевського відновила роботу археографічна комісія НТШ. А вже влітку того ж року від її імені були організовані наукові експедиції (відрядження) до архівів та рукописних відділів бібліотек Москви, Петербурга, Кракова й Варшави.

Про свою археографічну роботу І. Крип’якевич писав: «Грушевський організував наукові експедиції до позальвівських архівів. Мене вислав наперед до Кракова в 1907 р. Я виїхав малопідготовлений, бо навіть не орієнтувався добре, які там архіви, і щойно на місці мусив добувати досвід. Працював в архівах Академії наук, Ягелонського університету і Чарториських. Сидів витривало по 6 чи більше годин, скільки архів був відкритий; у Чарториських було дуже темно і треба було приходити дуже рано, щоб добути місце коло вікна».

Результатом такої роботи стала перша велика археографічна праця Івана Крип’якевича «Матеріали до історії української козаччини» (1908), що увійшла у 8-й том фундаментальної серії «Жерела до історії України-Руси». А також його докторська дисертація «Козаччина і Баторієві вольності», яку І. Крип’якевич захистив у листопаді 1911 р. і одержав ступінь доктора філософії з групи історичних наук.

«Чотири роки університету дали мені багато фактичного знання з різних ділянок науки. Не було системи обов'язкових курсів і самому треба було проходити з підручників цілість матеріалу до іспиту. Але студенти добували глибокі знання деяких епох, і це давало нам ключ до розуміння історичних явищ. Не було в університеті одної історичної школи, але різнородність поглядів дозволяла більш талановитим студентам творити собі власний світогляд», –зауважить науковець пізніше у спогадах, написаних ним у 1946 році.

Іван Крип’якевич наголошував : «Не вистачає обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, ні критикувати, любити і ненавидіти; треба зрозуміти минувшину». Вивчення історії дає ключ до розуміння сьогодення. Наше сучасне життя виростає з минулого, допомагаючи кожному з нас усвідомити власну ідентичність.

Фото: nibu.kyiv.ua

Після закінчення університету молодий Михайло працює вчителем спочатку приватної гімназії Українського педагогічного товариства в Рогатині (1909–1910 рр.), потім – державної академічної гімназії у Львові (1912–1914 рр.). Багато друкується в популярних періодичних виданнях: «Письмах з “Просвіти”», «Молодій Україні», «Неділі», київському «Літературно-науковому віснику». З 1911 року він редагує ілюстрований часопис для дітей і молоді «Дзвінок», а з 1913 року стає редактором літературного журналу «Ілюстрована Україна».

Іван Крип’якевич викладав у гімназії всесвітню історію, історію України і Польщі, географію. До  кожного з цих  предметів він розробляв навчальні програми, визначав структуру курсів, їх зміст, відбирав засоби, методи та прийоми навчання.

При написанні шкільних підручників учений використовував останні здобутки історичної науки. Матеріал намагався подавати просто, не переобтяжував його науковою термінологією, датами. Був також автором усіх історичних карт, укладачем запитань, завдань. Вперше запропонував використовувати тести.

Іван Крип’якевич одним із перших серед західноукраїнських педагогів міжвоєнного періоду почав використовувати історичні екскурсії в навчальному процесі та позакласній роботі і розробив унікальну методику їх проведення.

Фото:nbuv.gov.ua

Упродовж 1912–1919 рр. та другої половини 20-х років ХХ ст. він написав шість книг. Чотири з них були видрукувані і використовувалися в процесі навчання історії, а саме: «Коротка історія України для початкових шкіл та 1-ої кляси гімназії» (1918), «Шляхами слави українських князів» (1918), «Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл. Перша частина. Княжа доба» (1918), «Огляд історії України. Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів» (1919).

Іван Крип'якевич зарекомендував себе як народний історик, створивши для різних категорій та верств населення книги: «Мала історія України» (1921), «Історія козаччини. Для народа і молоді» (1922), Історія України для народа» (1929), «Українське життя в давні часи» (1933 р.), «Історія України» (1941), «Історія України. Княжа й козацька доба» (1941).

Фото: nibu.kyiv.ua

«Коротка історія України» стала одним із головних й улюблених підручників, які використовувались у школах, гімназіях, історичних та краєзнавчих гуртках. Як справедливо зазначав Роман Крип’якевич, син Івана Петровича, «підручник виявився справді не найгіршим», і об’єктивним підтвердженням цього є випробовування часом, яке він витримав: 20 років ним залюбки користувалися учні. Особливе місце в педагогічній діяльності Івана Крип’якевича посідало національне та морально-етичне виховання молоді, яке він вважав основою формування патріотизму. Червоною ниткою крізь текст підручника проходила ідея національної історії, минулого української державності. Не випадково всі історичні події відбувалися саме в Україні, а не в Русі. «Наш рідний край називається Україною», – так починає свій історичний нарис І. Крип’якевич. Українці, Українська держава, українські князі, Українське море (тобто, Чорне море), «Київ буде матір’ю всіх українських городів», «Київ став столицею всієї України» – саме такі визначення автор свідомо вводив у текст книги, щоби підкреслити автохтонність українського населення та правомірність існування української держави. Подібний підхід до історії України, безумовно, не вкладався в концепцію розвитку польської держави, який не залишав байдужим ані українських патріотів, ані їх противників.

Фото: nibu.kyiv.ua

І. Крип’якевич писав: «Історія має не тільки теоретичне значіння як наука для науки, але й дуже велику практичну вартість, коли поставити їй за ціль пояснювати теперішність. У Західній Європі вже давно зрозуміли се завдання історії і пишуть у відповідний спосіб підручники». Саме у цьому підручнику І. Крип’якевич довів свою розповідь до найостанніших тогочасних подій, які відбувалися на його очах. У стислих рядках відчуваються оптимізм і великі сподівання на кращу долю, гідне майбутнє для України. «Українська держава почала порядкуватися і стає чимраз кріпша і сильніша. Як всі українці з’єднаються до спільної праці, наша земля стане знов така ж могутня, як була за давніх часів», – писав він.

Підручник «Коротка історія України» користувався колосальним попитом не лише на батьківщині, а й серед української діаспори за кордоном. Про надзвичайну популярність книги свідчать її неодноразові перевидання в Канаді. Цікаво, що деякі з цих передруків дублюють первісну дату виходу у світ – 1918 рік, хоча за низкою зовнішніх та друкарських ознак очевидно, що вони побачили світ значно пізніше. Зокрема, відомо про два різні канадські репринти, здійснені у місті Саскатуні.

У 1937 році на підставі рішення окружного суду польська влада заборонила підручник Івана Крип’якевича «Коротка історія України», вбачаючи в ньому загрозу для держави. Таким чином книга потрапила до офіційного списку заборонених у Другій Речі Посполитій українських видань та друкованої продукції.

Іван Петрович Крип’якевич є автором чотирьох фундаментальних праць з історії, які були видані у Львові в 1935–1939 рр.: «Велика історія України» (1935 р.), «Історія Українського Війська» (1936 р.), «Історія української культури» (1937 р.), та «Всесвітня історія» (1939 р.) Також він займався дослідженням розвитку військової справи, культури, мови, проводив археологічні дослідження в Прикарпатті і Волині, Львові, вивчав творчість Івана Франка та документальну історичну спадщину Богдана Хмельницького.

Як бачимо, І. Крип’якевич намагався охопити якнайширше коло читачів – від зовсім маленьких дітей до старшокласників, студентів, викладачів та тих, хто займається самоосвітою. У цих виданнях особлива увага відводилася виховному потенціалу історичного знання як вагомого чинника у формуванні етнічної ідентифікації та патріотизму. Частина з цих праць не втратила свого значення досі.

Окреме місце у творчості І. Крип’якевича посідала белетристика – художня література, що здійснює глибокий емоційний вплив на читача. Учений усвідомлював, що діти є майбутнім нації й мають із раннього віку формувати національну ідентичність. Найефективнішим інструментом впливу на їхню свідомість він вважав саме дитячу книгу. Історик прагнув розширити тогочасний репертуар читання для малечі, щоб на зразках вітчизняної героїки виховати свідомого громадянина незалежної України. Саме тому він із особливою любов'ю створював історичні повісті, знайомлячи юних читачів із минулим свого народу через художнє слово та плекаючи в них патріотизм.

Свою працю на цій ниві Іван Крип’якевич розпочав зі спроб видати для підлітків динамічну пригодницьку літературу українською мовою, навіть якщо сюжети спершу не стосувалися вітчизняної тематики. Так, у 1912 році у видавництві «Руське товариство педагогічне» побачили світ підготовлені ним переробки з англійської та італійської мов – «Записки недоброго хлопця» та «На вакаціях», які вийшли анонімно. Того ж року це видавництво опублікувало й перше оповідання автора на українську тематику – «Малі козаки».

Фото: mykoodb.org.ua

Варто додати, що до власної белетристичної творчості Іван Петрович ставився скептично, тому ніколи не підписувався справжнім іменем, використовуючи псевдоніми («Іван Петренко», «Іван Горішивський») або залишаючи твори без підпису. Попри таку авторську скромність, «Малі козаки» викликали захват у тогочасного читача. Зокрема, у рецензії для часопису «Неділя» зазначалося, що це історичне оповідання повністю відповідає вимогам дитячої літератури, має чудові ілюстрації (7 малюнків) та детально відтворює особливості козацької організації.

Як досвідчений педагог, Іван Петрович чудово розумів: історія стає близькою та зрозумілою для учня лише тоді, коли сухі факти доповнюються емоційним матеріалом, який захоплює та спонукає до самостійного пізнання. Художнє слово підвищує мотивацію до навчання та розвиває пізнавальну активність школярів, а яскраві белетристичні образи дозволяють глибше розкрити повсякденне життя народу та тогочасну суспільну психологію.

Популярність такого роду літератури та значний попит на неї спонукали І. Крип’якевича в наступні роки видати низку оповідань на історичну тематику: «Під прапори Хмельницького» (псевдонім «І. Горішивський», Львів, видавництво Івана Тиктора, 1933 р.), «Пригоди Юрка Козака» (псевдонім «Іван Петренко», Львів, «Рідна школа», 1934 р.), «Спільними силами, або ж Плян майстра Дмитра» (псевдонім «І. Горішивський», Львів, «Рідна школа», 1934 р.), а також «Бурсаки (псевдонім «Іван Петренко», Львів, «Рідна школа», 1936 р.). У цих творах автор прагнув навчити юного читача мислити державницькими категоріями й ставити добробут Вітчизни вище за особисту користь чи амбіції. Він закликав молодь «сталити» розум, характер і тіло, наполегливо здобувати знання та виховувати в собі свідомого громадянина. Згодом, у 1994 році, видавництво «Веселка» перевидало ці історичні твори І. Крип’якевича у складі збірки «Було колись в Україні». Однак на цьому активна діяльність І. Крип’якевича у сфері художньої літератури припинилася, оскільки його повністю захопила підготовка чотирьох фундаментальних праць із серії «Історична бібліотека» («Велика історія України», «Історія українського війська», «Історія української культури», «Всесвітня історія»). Ці видання виходили друком окремими випусками по 48 сторінок. Поява згаданої серії стала своєрідним підсумком та узагальненням тривалого періоду наукової творчості вченого. Проєкт мав на меті насамперед забезпечити українське суспільство доступною і водночас науково обґрунтованою історичною літературою.

В одному з листів до видатних українських істориків – Михайла Грушевського та Дмитра Дорошенка – Іван Петрович повідомляв про видання підручників й зазначав: «Я теж пішов на підручники: пишу Історію української культури, Історію війська, Історію держави XVII– XVIII в.». У своїх спогадах І. Крип’якевич писав: «Рішився я дати синтетичні огляди матеріалів, які призбирано давнішими часами. Назустріч пішов мені видавець Ів.Тиктор, який при Новому часі зорганізував «Історичну бібліотеку». Спершу вийшла там Велика історія України М. Голубця – я консультував автора. Пізніше я сам піднявся редагувати випуски і дав більшу частину матеріалу: 1936 – Історію укр[аїнського] війська (княжі і козацькі часи), 1937 – Іст[орію] української культури, ч.1. Побут; в 1938–39 – в цілості Всесвітню історію. Це був немалий рекорд – щомісяця давати три аркуші друку, і до того підготовити ілюстрації, але я з цим справлявся».

Фото: nibu.kyiv.ua

У січні 1934 року вийшов перший випуск «Великої історії України», який започаткував знамениту «Історичну бібліотеку» видавця Івана Тиктора. Проєкт рухався швидко: вже за півтора року, у червні 1935-го, світ побачив фінальний, 18-й, зошит. Частину накладу одразу одягнули у тверду палітурку за проєктом художника Едварда Козака.

Цей окремий том Іван Тиктор доповнив знаковою посвятою до 10-річчя часопису «Новий час»: «Батькам на славу, синам на науку посвячує цю книгу національного самопізнання видавець Львів, у червні 1935».

Видання проходило крізь жорстке сито польської цензури, яка пильно стежила за проєктом. Через це перший же січневий випуск з’явився в руках читачів із промовистими «білими плямами» замість тексту на 2-й та 5-й сторінках. Влада вилучила з передмови Івана Крип’якевича розлогу цитату німецького мандрівника Йоганна Георга Коля. Ось, що вилучила польська цензура: «Коли б так можна усі ті частини [України] політично об’єднати, то українське плем’я стануло проти московського, коли б вже не як рівне, то політично сильне. Каміння для тієї будівлі все ще лежить готове. Може з часом найдеться будівничий – герой, що складе його докупи». А далі вже слова Івана Крип’якевича: «І він його діждеться. Мусить тільки берегти того “каміння”, одідиченого по батьках, і безупинно помножувати припаси будівельного матеріалу, без якого не обійдеться майбутній герой-будівничий. За тисячу літ життя українського народу нагромадилося того “каміння” багато-багато. Різної величини й форми, різної тривкості та якості. Майбутній будівничий матиме з чого вибирати, сягаючи в скарбницю будівельного матеріалу, що нею є – історія України». Та друга частина цитати (яка, власне, і стала головним історичним пророцтвом німецького мандрівника): «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами».

Перший розділ «Великої історії України» під назвою «Наш край і народ» починався так: «“Україна”, “український” – це остаточно усталена й загальноприйнята назва нашого краю й народу. Вживають цієї назви всі свідомі українці й усі безсторонні чужинці». Уся книга була просякнута ідеєю збереження національної самобутності та прагненням до побудови власної держави. Через історичні приклади автори намагалися донести до тогочасної молоді головний меседжу: жоден народ у світі не здатний досягти найвищого розквіту чи виконати свою історичну місію поза межами власної держави. Такий патріотичний підхід ідеально вписувався в тогочасну загальноєвропейську тенденцію виховання через культ нації та Батьківщини, що було життєво необхідним для бездержавних українців. Свою передмову історик Іван Крип’якевич підсумував чітким та натхненним висновком: «Коли б у коротких словах хотіли ми означити осяги нашого історичного життя, то бачимо, що український народ дійшов до повної національної свідомості і витворив свою культуру […], що українці зрозуміли ціну власної держави, і ідеал державності поставили на першому місці у своїх змаганнях».

Фото: nibu.kyiv.ua

У жовтні 1935 року видавець Іван Тиктор розпочав друк масштабної «Історії українського війська». Робота просувалася швидко: вже наступного року світ побачили всі 12 зошитів видання. Структурно праця складалася з трьох частин: перші дві («Військо княжих часів» і «Запорозьке військо») підготував Іван Крип’якевич, а третю частину, «Збройні сили сучасної доби», написав  український військовий і політичний діяч, історик Богдан Гнатевич. Особливою окрасою видання стали 383 ілюстрації, світлини та ситуаційні карти.

Книга одразу здобула визнання серед інтелігенції та військових. Рецензент Остап Терлецький дав їй схвальну характеристику, підкресливши цілісність тексту: «Незважаючи на те, що вона опрацьована кількома авторами, вона зберігає в собі одноцільність. Багато ілюстрацій, світлин, ситуаційних карт. Мова прекрасна, читається приємно і легко».

Своєю чергою, генерал Микола Капустянський назвав цю працю книгою «підставового історичного значення, з якою повинен бути ознайомлений кожен свідомий і культурний українець». Він наголосив, що поява такого дослідження є критично важливою, адже «наше минуле надзвичайно багате на воєнні події, а джерельних матеріалів та фахової літератури незначна кількість».

Значення праці для формування національної свідомості підкреслював і генерал М. Капустянський, характеризуючи її як книгу «підставового історичного значення, з якою повинен бути ознайомлений кожен свідомий і культурний українець». Появу видання він аргументував гострою суспільною потребою, оскільки українське «минуле надзвичайно багате на воєнні події, а джерельних матеріалів та фахової літератури незначна кількість».

Фото: historybooks.com

Посібник «Історія української культури», який вийшов під загальною редакцією Івана Крип’якевича, складався з п’яти частин. Розділ «Побут» написав сам редактор, «Письменство» підготував Володимир Радзикевич, «Мистецтво» – Микола Голубець, «Театр» –  Степан Чернецький, а за «Музику» відповідав Василь Барвінський. Видання містило солідний ілюстративний матеріал із 519 малюнків та світлин. Дебютна частина книги ділилася на три хронологічні періоди: «Княжа доба», «Доба перемін» та «На світанку нових часів». Це була перша повноцінна узагальнювальна праця з цієї теми, яку отримав український читач. Сам І. Крип’якевич влучно назвав її «провідником у пізнанні рідної культури, що теперішній час витримує наступ ворожих сил».

Фото: nibu.kyiv.ua

У січні 1938 року видавець Іван Тиктор запустив новий проєкт, а саме публікацію окремими зшитками «Всесвітньої історії», одноосібним автором якої став Іван Крип’якевич. Уперше подаючи українською мовою таке видання, Іван Петрович засвідчив високий рівень української науки. «Вибито вікно у світ!» – під таким гаслом видавництво вирішило присвятити черговий том «Історичної бібліотеки» (після «Історії України», «Історії українського війська», «Історії української культури») всесвітній історії. У передмові до видання І. Крип’якевич зазначав, що «різні сторінки [праці] знайдуть читачів і серед інтелігентів – любителів минулого, і серед самоосвітників, і між молоддю середніх шкіл, що дотепер не мала ніякої лектури в українській мові з цього обсягу».

Варто наголосити, що у «Всесвітній історії» І. Крип’якевич не лише збалансовано висвітлив історію країн світу, а й закцентував увагу на місці України в контексті глобальних процесів. Це дозволило читачам проводити паралелі між світовими подіями та явищами вітчизняної історії. На початку 1940-х років, у розпал Другої світової війни, побачили світ ще дві праці вченого. Перша – «Історія України від найдавніших до теперішніх часів» (Краків: «Українське видавництво», 1941 р.; серія «Минуле і сучасне», вип. 4), яку друкували трьома частинами. За псевдонімом «І. Петренко», яким підписано це видання, насправді приховувалося співавторство І. Крип’якевича та О. Терлецького. Друга праця – «Історія України» (Львів: «Українське видавництво», 1941 р.). Радянська влада очікувано дала цим публікаціям власну ідеологічну оцінку. В архівах збереглися такі тогочасні свідчення (мовою оригіналу): «Сотрудники Львовского отделения Института истории Украины (заведующий отделом проф. Крипякевич, доц. Терлецкий и др.) после оккупации Западной Украины немецко-фашистскими захватчиками сразу же выступили с целой серией книг и брошюр погромного фашистского характера. Профессор Крипякевич уже в июле 1941 г. сдал в печать книгу “История Украины” (3,5 печ. лл.), в которой прославляет непримиримых врагов советской власти С.Петлюру, Е.Коновальца и др., называет СССР “тюрьмой народов”, высказывает идеи про “Самостыйну Украину”».

Фото з відкритих джерел

У 1941 році без захисту дисертації на підставі наукових праць Івану Крип’якевичу було присвоєно ступінь доктора історичних наук, а в 50-х роках він став академіком, заслуженим діячем науки УРСР.

Завдяки викладанню вітчизняної історії підручники І. Крип’якевича стали дієвим засобом виховання патріотизму та формування національної ідентичності в української молоді. Глибокий інтерес автора до минулого поєднувався з прагненням бачити Україну серед провідних держав світу. У юнацькому щоденнику він формулював це як потребу особистісного зростання задля покращення суспільства: «Коли одиниці стануть ліпші, то й цілий світ буде ліпший. Бо наука – це ціль цілого роду людського…».

Наукова спадщина вченого, який пішов із життя у 1967 році, налічує понад 700 праць. Підручники і посібники Івана Петровича Крип’якевича стали не лише дидактичним явищем, а й сприяли формуванню цілого покоління українців-патріотів, становленню особистості – носія власне української культури і гідного члена українського суспільства – й лишаються актуальними дотепер.

Джерела:

1. Клименко Н. П. Іван Крип’якевич як автор підручників та посібників з історії [Електронний ресурс] / Н. П. Клименко // Укр. іст. журн. – 2011. – № 6. – С. 191–208. – Режим доступу : https://history.org.ua/JournALL/journal/2011/6/13.pdf. – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата звернення : 11.10.2026.

2. Клименко Н. П. Іван Крип’якевич як особистість і науковець (за новими джерелами) [Електронний ресурс] / Н. П. Клименко // Укр. іст. журн. – 2012. – № 6. – С. 96–110. – Режим доступу : https://history.org.ua/JournALL/journal/2012/6/8.pdf. – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата звернення : 11.10.2026.

3. Левдер А. І. Науково-педагогічна діяльність Івана Петровича Крип’якевича (1886–1967 рр.) [Електронний ресурс] : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : 13.00.01 / Левдер Андрій Іванович ; наук. кер. Мисан В. О. ; Житомир. держ. ун-т ім. Івана Франка. – Житомир, 2014. – 22 с. – Бібліогр. : с. 18–22. – Режим доступу : https://eprints.zu.edu.ua/14944/. – Назва з екрана. – Дата звернення : 11.10.2026.

4. Литвин М., Литвин Т. Історик поза робочим столом: Іван Крип’якевич (1886–1967) [Електронний ресурс] / Микола Литвин, Тамара Литвин // Проблеми  гуманітарних наук : зб. наук. праць Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. Івана  Франка. – 2021. – Вип. 7/49. – С. 269–284. – (Сер. «Історія»). – Режим доступу : https://www.researchgate.net/publication/353469133_ISTORIK_POZA_ROBOCIM_STOLOM_IVAN_KRIP'AKEVIC_1886-1967. – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата звернення : 11.10.2026.

5. Шевелєва М. Іван Крип’якевич: З часом знайдеться будівничий-герой, що об’єднає Україну [Електронний ресурс] / Мар'яна Шевелєва // Український інтерес : [всеукр. громад.-політ. інтернет-вид.]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://uain.press/blogs/ivan-kryp-yakevych-z-chasom-znajdetsya-budivnychyj-geroj-shho-ob-yednaye-ukrayinu-1274720. – Назва з екрана. – Дата публікації : 25.05.2026. – Дата звернення : 10.11.2026.