«Нехай ніхто не плаче по мені» /до 150-річчя від дня народження Лесі Українки
25 лютого виповнюється 150 років від дня народження видатної української письменниці, перекладачки, громадської і культурної діячки Лесі Українки (1871-1913), однієї з найвідоміших вітчизняних жінок. Щорічно в нашій країні, починаючи з 2004 року, присуджується премія її імені за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва.
«Вона хотіла стати всім: художником, музикантом, поетом… Вона, наприклад, успішно вчиться музики і малярству. Але хвороба нестерпно заважає. Їй таки судилося бути письменницею, це найдоступніше у скривдженій ситуації. Та й бути письменницею – це бути всим!» [4].
Народилася Лесі Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач) 13 лютого (за старим стилем) 1871 року в м. Звягелі (Новограді-Волинському). Батько поетеси – Петро Антонович Косач (1841-1909) – відомий український діяч, юрист за фахом, був головою мирового суду. Мати Лесі – рідна сестра професора Михайла Драгоманова (1841-1895), відома українська письменниця, громадська діячка Олена Пчілка (1849-1930).
Освіту Леся Українка здобула вдома, її навчала мати та приватні викладачі: «При домашньому навчанні українською мовою донька Ольги Петрівни Леся, – як відзначає М. Драй-Хмара, – «вийшла серйознішою і освіченішою від багатьох дітей свого часу» [ 6]. Вона самостійно оволоділа багатьма мовами: російською, німецькою, французькою, італійською, латинською, грецькою, болгарською, польською, іспанською. Захоплювалася музикою і дуже хотіла малювати.
У дитячому віці Леся застудила ноги у крижаній воді річки Стир, наслідком чого став туберкульоз кісток. Відтоді впродовж усього свого короткого життя письменниця боролася з нещадною і невідступною хворобою. Крим, Італія, Єгипет, Грузія – це ті місця, де вона сподівалася полегшити свої страждання.
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року на сорок другому році життя далеко від рідної землі – у грузинському містечку Сурамі. Могила ювілярки на Байковому кладовищі в Києві з 1951 року має статус пам’ятки національного значення.
За визначенням української літературознавиці Ніли Зборовської, своєю зовнішністю і характером Леся Українка була схожа на батька. За вдачею це була надзвичайно лагідна, ніжна, добра натура, стримана, принципова, витривала у своїх переконаннях, поблажлива, обдарована та дуже терпляча і слухняна. Вона ніколи ні на що не нарікала і нікого не кривдила. У спілкуванні з рідними та знайомими була замкнутою, хоча всіляко намагалася бути щирою, вільною, що не зовсім добре їй вдавалося. Мала великі здібності до наук і мистецтва. Дехто з рідних вважав її непоказною, негарною та й хвороба додавала їй недолугості: «Леся постійно боїться бути не гарною: вона соромиться милиць, своєї хворої ноги, непривабливого вигляду, постійно намагається приховати від рідних справжній біль» [4].
Український літературознавець Михайло Драй-Хмара, який ґрунтовно дослідив життєвий і творчий шлях відомої письменниці, стверджує, що Леся Українка свій перший вірш «Ні долі. Ні волі у мене нема» написала у 12-тирічному віці. На його думку, поштовхом до складання вірша став епізод із родинного життя Косачів. Лесину тітку Олену Антонівну Косач, близьку їй людину, було заарештовано та відіслано у Сибір за участь у київському гуртку «бунтарів». Відтоді Леся Українка починає займатися літературною діяльністю. За порадою Олени Пчілки вона підписується псевдонімом «Леся Українка». Спочатку її друкували в галицьких часописах «Зоря», «Дзвінок», «Буковина» та ін. А вже пізніше її твори публікують такі літературно-наукові та громадсько-політичні часописи, як: «Життя й Слово», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Дзвін», «Рідний край».
У рідкісному фонді нашої бібліотеки збереглися перші прижиттєві публікації творів Лесі Українки на сторінках українських часописів «Кієвская старина» та «Літературно-науковий вісник».
У 1902 році в журналі «Кієвская старина» була опублікована схвальна рецензія українського історика, літературознавця Д. Дорошенка на львівську збірку поезії Лесі Українки «Думи і мрії» (1899 р.). А часопис за 1905 рік містить твір «Приязнь» (Оповідання з життя волинського Полісся), в якому різнобічно і колоритно висвітлена проблема жіночої дружби.
У літературно-науковому і громадсько-політичному журналі «Літературно-науковий вісник» у 1908 році побачили світ драматична поема Лесі Українки «Кассандра» та оповідання «Розмова»; у 1910 році – драматична поема «На полі крові», у 1911 році – драма «Руфін і Прісцілла».
Окрасою книжкового фонду нашої бібліотеки є три міні-книги: «На крилах пісень», «Триптих», «Переклади з Генріха Гейне», що опубліковані до 110-річчя від дня народження Лесі Українки львівським видавництвом «Вища школа» в 1981 році. Це подарунок нашій книгозбірні від почесного громадянина м. Херсона Михайла Ємельянова (1923-2014).
У бібліотечній колекції видань Другої світової війни зберігається малоформатний примірник поезій «Леся Українка. Вибрані поезії». Збірку прикрашає портрет письменниці. А відкривається вона твором «Contra spem spero». Цей вірш письменниця написала в найтяжчі хвилини фізичних страждань, висловивши в ньому непокірність долі та жагуче бажання жити: «Жити хочу! Геть, думи сумні!» [8]. Також до книги увійшли дві поеми – «Давня казка», «Осіння казка» – та інші твори.
Перший україномовний підручник із стародавнього сходознавства, що має назву «Стародавня історія східних народів», також належить перу Лесі Українки. Репринтне видання цієї праці має і наша бібліотека. Підручник був опублікований за часів Української Народної Республіки зусиллями та власним коштом Ольги Петрівни Косач-Кривинюк, рідної сестри Лесі Українки.
«Стародавню історію східних народів» Леся Українка написала в дев’ятнадцятирічному віці, упродовж 1890-1891 рр, у волинському селі Колодяжне. Цей підручник був складений для молодшої сестри Ольги, вихованням та навчанням якої опікувалася Леся Українка.
Перед тим як розпочати роботу зі складання посібника, Леся Українка зверталася за порадою, як саме і за якими джерелами краще писати цей курс, до свого рідного дядька Михайла Драгоманова – найвідомішого історика у цій справі, на той час професора Софійського університету. Він дуже відповідально поставився до прохання улюбленої племінниці. Професор надіслав Лесі Українці потрібні книги німецьких і французьких дослідників, а також консультував із питань складання курсу.
Із часом авторка планувала внести низку уточнень до тексту посібника, а також збиралась власноруч підібрати ілюстрації. Але не судилося. У роки Другої світової війни ті малюнки, що були відібрані до рукопису, загубилися. Тож Ользі Косач-Кривинюк довелося опублікувати рукописний текст без змін та ілюстрацій, хоча з дарчим написом: «з глибокою любов’ю, пошаною і вдячністю, прекрасної пам’яті її автора» [6]. Книгу прикрашають фотокартки юної письменниці та будинку, в якому Леся Українка жила під час укладання «Стародавньої історії східних народів».
Вершиною творчості письменниці вважають драму-феєрію «Лісова пісня», написану під час перебування авторки у Грузії. У столиці легендарної Колхіди, у прадавньому місті Аіа, що нині має назву Кутаїсі, 20 грудня (за старим стилем) 1911 року Леся Українка написала листа до своєї матері, в якому згадує ті епізоди з життя, що стали поштовхом для написання цього твору: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще й здавна тую мавку "в умі держала", ще аж з того часу, як ти в Жаборищі мені щось про мавок розказувала… Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс… і там ждала… І над Нечімним вона мені мріла… Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» [6].
На Кавказі письменниця постійно згадує своє дитинство, перед нею постають картини задумливої поліської краси. Із її листа до сестри Ольги Косач-Кривинюк від 27 жовтня (за старим стилем) 1911 року дізнаємося, що під «непереможним настроєм» «Лісова пісня» була написана всього лише за 10-12 днів [6].
У цінному фонді нашої бібліотеки маємо два примірники «Лісової пісні». Один із них надрукований у Харкові Державним видавництвом України в 1930 році. Це одне з найвідоміших ілюстрованих видань поетки 1920-х – початку 1930-х років. Книгу оздоблено дереворитами Олени Сахновської – художниці-графіка, учениці відомого українського художника Михайла Бойчука. Інший примірник «Лісової пісні» виданий друком у київській «Книгоспілці». На жаль, рік видання встановити 
поки не вдалося. Скоріше за все, що це друга половина 1920-х років ХХ ст.
Одним із найцінніших ювілейних видань є мемуари Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», опубліковані у Нью-Йорку до 100-річчя з дня народження Лесі Українки. Це багаторічна праця сестри письменниці, яка правдиво розповідає про Лесю Українку, рідних та близьких їй людей. Важливе місце у виданні посідає листування. Особливо цінними є вперше надруковані листи. Усього їх близько ста. «Всі Лесині листи пересипані російськими, французькими, німецькими, англійськими, латинськими, грецькими та іншими фразами. Багатомовність її листів створює враження живої поліфонії, щирої відкритості до культур всього світу, відкритості її любові..» [4]. Примірник, що зберігається у рідкісному фонді, вийшов друком у Видавничій Спілці «Гомін України» та був подарований нашій бібліотеці українською діаспорою США.
Багато зусиль до опублікування цього видання доклала наймолодша рідна сестра Лесі Українки – Ізідора Косач-Борисова, яка на той час проживала за кордоном та очолювала видавничий комітет при Українській Вільній Академії наук у США. Кілька років тривала напружена робота зі збору коштів. Ізідора Косач-Борисова відправила безліч листів із проханням про надання матеріальної допомоги, зокрема до українських жіночих спілок. Активно організовувала зустрічі з українськими емігрантами. Додаткову суму на видання мемуарів за заповітом Миколи Пелехатюка надала Академія наук у США. Ця монументальна праця, надрукована на 926 сторінках, містить 15 ілюстрацій і є цінним джерелом для вивчення життя й творчого шляху Лесі Українки.
Велике значення для дослідження постаті поетеси має вивчення її прижиттєвих портретних зображень. Автором першого з них є Іван Труш (1869-1941), син селянина з-під Львова, який закінчив Краківську Академію мистецтв у 1897 році. Він один із найвидатніших українських художників кінця ХIХ – початку ХХ століття, відомий як портретист і майстер пейзажу. У квітні 1900 року в новому холодному будинку Київського міського музею, що знаходився на Олександрійській вулиці, він написав портрет Лесі Українки з натури. Зараз це полотно зберігається у Львові в Національному музеї імені Андрея Шептицького. Копія портрету знаходиться у Києві в Національному художньому музеї України.
Сучасна українська письменниця, журналістка Ніна Бічуя в оповіданні «Біла віла» розповідає історію появи першого портрету геніальної поетеси. За її версією, Іван Труш працював із великим запалом і піднесенням, з відчуттям того, що цей портрет мав найвищу цінність у світі. Сприймання Лесею Українкою свого портретного зображення Ніна Бічуя передає так: «Дивлюсь на свій портрет – дивна якась, аж заволочений зажурою погляд, – що ж, може, так і є, бо не часто вона тепер уміє сміятися безжурним і втішним сміхом… Власне обличчя на полотні, вираз і настрій, затриманий і відтворений художником, були чимось новим і навіть чужим – так, ніби не вона, а хтось інший позував до портрета, хтось схожий на неї, але не вона сама» [1].
Через чотири роки портрет Лесі Українки (1904 р.) намалював український художник Фотій Красицький (1873-1944), внучатий небіж Тараса Шевченка. Він був добрим знайомим сім’ї Косачів. Леся Українка його по-дружньому називала Фотя. Цей митець закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1894-1901 рр.), вчився в майстерні українського художника-живописця Іллі Рєпіна. Зараз полотно, написане Красицьким, знаходиться у Державному літературно-меморіальному музеї поетеси в Києві.
Українська літературознавиця Ніла Зборовська у своїй відомій праці посилається на портрет Лесі Українки. На жаль, не зовсім зрозуміло, про який саме портрет йдеться (живописний чи фото), але проникливі рядки сягають глибин душі: «Вражає Лесин портрет, зроблений свого часу в Єгипті. Їй – 42 роки. Вона скоро помре. А на портреті така юна, така ще дитинна жінка…Воістину чистий дух! Всі, хто згадує Лесю після єгипетських курортів, вражені її прозорим виглядом, великими очима, в глибині яких проглядає щось глибоке і мудре, щось потойбічне…» [4].
Перший у світі пам’ятник Лесі Українці був відкритий 16 серпня 1972 року в Ялті до 100-річного ювілею від дня її народження. Пам’ятники геніальній дочці українського народу встановлено ще у таких містах: Балаклаві (2004), Дніпрі (2019), Києві (1965), Новоград-Волинському (1987), Торонто (1975), меморіальна дошка в Берліні та пам’ятна дошка в Гадячі.
Про відкриття пам’ятника поетесі у Торонто йдеться в збірці «На пошану Лесі Українки» (Торонто, 1980), що надійшла до нашої бібліотеки від української діаспори Канади. На замовлення Конгресу українців Канади 19 жовтня 1975 року в найкращому місцевому парку Торонто «Гай-парку» було встановлено пам’ятник, на лицьовому боці якого українською та англійською мовою викарбувані слова: «Леся Українка – найбільша українська поетеса».
Автор монументу – американський скульптор-монументаліст українського походження Михайло Черешньовський. За описом свідків, велична фігура Лесі Українки з бронзи та чорного граніту виглядає, як «Пряма і струнка постать… Дивиться прямо і сміло… з глибокою переконливою вірою. Її рух дуже захований, здається, що вона зупиниться. Та ні, вона йде, робить рух вперед… Із сувоєм написаної оборони для своїх нещасних земляків у лівій руці. А правою рукою, стиснувши одяг, немов стиснула серце… Постать жіноча, повна естетики, до всіх найдрібніших деталей, постать удуховлена, пропорціями і гармонією ліній говоряча про свій поетичний зміст» [7].
У ті далекі 1970-ті на церемонії відкриття монумента серед почесних гостей була рідна сестра Лесі Українки, професорка Ізідора Косач-Борисова. На урочистості приїхали українці з Канади, Америки, Аргентини, Європи. Усього за два дні побувало 20 000 чоловік.
Леся Українка прожила хоч і коротке, проте надзвичайно насичене життя – життя, сповнене любові, добра, сили волі, мужності й краси. У її творчому доробку – поезії, прозові, драматичні твори, фольклористичні праці, переклади творів світової літератури.
Творчість Лесі Українки – найвище досягнення української поезії і драми на межі ХIХ і ХХ століть. Видатний український письменник Іван Франко визначив її місце в українській літературі, поставивши поетесу в один ряд з класиком української літератури Тарасом Шевченком: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини… Леся Українка не силкується на Шевченківський пафос, не пережовує його термінологію, у неї є свій пафос, своє власне слово» [22].
Леся Українка й сьогодні устами своєї героїні пророче до нас промовляє:
Шанувальники поезії Лесі Українки можуть знайти на youtube-сторінці Музея книги декілька відео, створених до 150-літнього ювілею поетеси. До вашої уваги «DO» із циклу «Сім струн», «Надія», «Ви щасливі, пречистії зорі».
