Як австрійський ерцгерцог став українським патріотом
Останнім часом дедалі більше зростає інтерес до яскравих і непересічних постатей української історії, чиї імена були свідомо забуті в радянську добу. Серед них – австрійський ерцгерцог1 Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген, більш знаний як Василь Вишиваний – політик, військовий, дипломат, поет, полковник Легіону Українських січових стрільців (УСС) та Армії УНР. Його вважали можливим претендентом на гетьманську булаву. Вишиваний став щирим українським патріотом та активним учасником подій Української революції початку XX століття.
Вільгельм Габсбург-Лотрінген був представником однієї з монарших династій Європи, яка на початку ХХ століття стояла на чолі Австро-Угорщини. Його батько і старший брат претендували на польський монарший престол у разі розпаду імперії. Натомість Вільгельм ще раніше зробив вибір на користь українців та українства.
Вільгельм фон Габсбург-Лотрінген (Wilhelm Franz Joseph Karl von Habsburg-Lothringen) народився 10 лютого 1895 р. у родинному маєтку австрійських архикнязів Габсбургів-Лотаринзьких на острові Лошинь (Lussino, Lošinj), розташованим біля містечка Пулі (Далмація, тодішнє Австрійське Примор’я; нині – північна Хорватія) в Австро-Угорській імперії. Його батьком був ерцгерцог Карл Стефан, а сам Вільгельм – троюрідний племінник тогочасного імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа І. Згодом мешкав у родовій посілості (родовому маєтку) Живець, поблизу Кракова. Там він уперше почув про українців із вуст князя Чарторийського, чоловіка своєї сестри Матільди. Не надто доброзичливі вислови польського магната на адресу гуцулів викликали несподівано протилежну реакцію Вільгельма, який вирішив на власні очі побачити цей народ та його побут.
Так Вільгельм фон Габсбург потай поїздом вирушив до Ворохти, де кілька днів провів в оселі заможного гуцула Дмитра Доника-Шекерика (батька діяча Української радикальної партії Петра Шекерика), який і не здогадувався про високе становище свого молодого гостя. Неповторна краса Карпат, мальовничість гірських строїв та тужлива мелодика гуцульських пісень назавжди причарували Вільгельма Габсбурга й поклали початок його палкої любові до України. «В Галіції я перший раз почув про Українців… Поляки називали їх "Русіни" і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне… В Ворохті зустрів гуцула-селянина… я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Відтоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав», ‒ писав він в автобіографії.
У 1912 році Вільгельм закінчив Віденське реальне училище, а у 1915-му ‒ Військову 
академію ім. Марії-Терези. Став лейтенантом Збройних сил Австро-Угорської імперії та отримав призначення до 13-го уланського полку – цісарсько-королівської кавалерії Австро-Угорщини. Полк складався переважно з русинів (так українців тоді визначали в Австро-Угорській імперії) Золочівського повіту Королівства Галичини і Володимирії. Значна більшість підлеглих у його сотні були саме такими, і 20-річний молодший лейтенант виявляв до українців прихильність. Під його керівництвом підрозділ повністю українізувався: у складі зникли поляки й угорці. Всі жовніри3 сотні мали синьо-жовті відзнаки. Підлеглими він пишався: «Я, взагалі, уважаю українців найкращими жовнірами2. У наступі нема кращих... Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерті».
Внаслідок спілкування з українцями, а також ще з юнацьких подорожей гуцульськими селами ерцгерцог полюбив українську культуру, звичаї, пісні. Невдовзі вивчив українську мову і навіть писав вірші українською.
Про те, хто і як прививав Василю Вишиваному любов до всього українського і навчав української мови, є непоодинокі згадування в архіві Служби зовнішньої розвідки України (СЗРУ). А саме свідчення агента Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР «Чабана» від 7 липня 1945 року про те, як до цього долучався Мирон Луцький (в інших документах Луцький згадується з ім’ям Остап), який після революції 1917 року в Російській імперії перейшов на службу до легіону Українських січових стрільців (УСС) і невдовзі був призначений ад’ютантом Василя Вишиваного.
«Великого князя Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного, – зазначається в документі, – Мирон Луцький навчав української мови, знайомив його з українською історією і культурою, вчив його українським пісням, танцям, знайомив його з українським життям, побутом, звичаями, з українським самогоном і дівчатами. Він супроводжував його від Збруча до Єлисаветграда, а потім – до Александровська на Дніпрі. Показував йому руїни Запорозької Січі, куди приходили і стояли постоєм УСС. Він возив його з собою і знайомив з різними українськими діячами, агітував за цього Габсбурга, створював йому популярність в українських колах і серед українського населення». 
За словами ерцгерцога, першою українською книжкою, яку він прочитав, була «Мала Історія України» Михайла Грушевського. Цю книгу Вільгельму підсунув український вояк з його сотні на прізвище Пришляк. А згодом вже читав твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Юрія Федьковича та інших.
Прихильність ерцгерцога до українців та їхньої історії викликала незадоволення у багатьох офіцерів, насамперед поляків, які прозвали Вільгельма «Червоним князем». Така позиція спричинила певне тертя між ерцгерцогом і більшістю представників панівної династії, які дотримувались виразної пропольської орієнтації.
Починаючи з 21-річного віку, Вільгельм, як і всі Габсбурги, став членом австрійського парламенту. У статусі депутата австро-угорського сейму він познайомився з низкою українських політичних діячів, які згодом відіграватимуть провідну роль у революційні роки, – Євгеном Петрушевичем (голова Української Парламентарної Репрезентації3), Костем Левицьким (голова Державного секретаріату ЗУНР4), Миколою Васильком (керівник дипломатичного представництва ЗУНР у Відні). Вже тоді Вільгельм почав активно відстоювати українські інтереси на високому політичному рівні. Також саме завдяки Габсбургу міністром охорони здоров'я австрійського уряду став українець, кандидат на Нобелівську премію з фізіології та медицини – Іван Горбачевський.
Від своїх вояків Вільгельм неодноразово отримував у дарунок вишиванки, які залюбки носив під австрійським кітелем у полку і поза розташуванням частини. За це, а також за його справжній патріотизм та щиру любов до України, у підрозділі його прозвали Василем Вишиваним. До того періоду належать слова австрійського лейтенанта: «Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити».
У квітні 1918 року на півдні України Василь Вишиваний очолив групу австрійської армії, у складі якої перебував патронований ним легіон Українських січових стрільців, що від самого свого виникнення (1914р.) боровся за державність українського народу. Дислокуючись у районі міста Запорожжя (Олександрівська), на Єлисаветградщині й Херсонщині, УСС діяли всупереч наказам німецького й австрійського військового командування. Василь Вишиваний не тільки оберігав легіон УСС від розформування, якого жадали деякі як в Україні, так і в Австрії, але проводив на чолі цього загону напрочуд незалежну політику підтримки українських сил. За його власним визнанням, він не лише не бажав брати участь у реквізиціях збіжжя у мирного населення, але й відверто відмовлявся придушувати народні повстання, які спалахували повсюди у відповідь на репресії окупаційної влади. А бійці легіону перешкоджали грабіжницьким «реквізиціям» та каральним операціям проти українського селянства, звільняли ув'язнених, допомагали місцевому населенню в господарських справах, організовували «Просвіти», народні школи, курси українознавства, роздавали книжки і ліки, влаштовували вистави, вечори з українськими піснями й танцями, спортивні змагання тощо.
У розташуванні січових стрільців діставали притулок українські повстанські отамани – Зелений, М. Шинкар, Л. Шевченко та інші переслідувані німецько-австрійськими військами й гетьманською вартою Скоропадського. Більш ніж через десятиліття генерал Омелянович-Павленко згадуватиме про це в своїх спогадах: «Моя думка, що зовсім не романтизм і не якісь особливі егоїстичні, політичні комбінації приваблюють до нашої справи полк Вишиваного, а щось більше і настільки істотне, що навіть наша мілітарна і політична поразка не зупиняє його при всяких можливих випадках виступати завжди зі своїм незмінним ад’ютантом, сотником Ляришенком в обороні нашої справи. Коли в Європі українство було синонімом «більшовизму другого сорту», – архікнязь завжди прикрашав себе нашою національною стрічкою. Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик. Тож, хоч і не одразу, але справа наших отаманів була знову взята під розгляд і закінчилася для них розмірно лагідно...».
Підлеглі – чотири тисячі українців – обожнювали свого командира. «Кожен, хто його знає, вважає його майбутнім гетьманом або королем» , – писав один з них.
Популярність Василя Вишиваного серед українців стала настільки великою, що до нього не раз зверталися військові та політики із пропозицією очолити повстання проти гетьмана Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогові Вільгельму як новому гетьманові України.
Коли ж самого Вільгельма запитали про таку перспективу, то його відповідь була дещо несподіваною: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюсь українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього».
Сам Скоропадський відчував, що популярність Вишиваного може йому дуже завадити. Тож гетьман тричі вимагав відкликати з України архікнязя Вільгельма. А сам архікнязь мусив тричі письмово пояснювати свою позицію в українському питанні перед імператорами Австро-Угорщини та Німеччини. Тож під час чергового виклику Вільгельма до австрійської столиці, а потім і до Берліна було зроблено спробу ліквідувати УСС. Але, завдяки зусиллям ерцгерцога, легіон не розформували, а за наказом австрійського командування передислокували на Буковину, де тоді йшло до проголошення самостійності західних країв України.
У жовтні 1918 року Василь Вишиваний разом зі Штабом (керівним органом) та Вишколом (частина війська, де навчали новобранців військовій справі) січових стрільців зупинився у Чернівцях, де група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, а отже, він фактично став командиром усього легіону Українських січових стрільців.
У 1918 році Австро-Угорська монархія припинила своє існування. Колись могутня європейська імперія перетворилася на сукупність країн, що намагалися самоствердитися на новій політичній світовій арені. Серед них були УНР та ЗУНР, на які українці покладали великі надії. Вільгельму було боляче дивитися на розпорошені українські сили та внутрішні чвари перед загрозою радянської окупації: «У нас один спільний дух, який родився з козацьких традицій, у нас одна ідея, одна програма, один прапор: одна, зʼєдинена, самостійна, суверенна Українська Держава», – пише Вишиваний у своїх спогадах.
У грудні 1918 року Вільгельм Габсбург-Вишиваний прибув до Кам’янця-Подільського та почав співпрацювати з урядом Директорії. Він отримав звання полковника УНР і у вересні 1919 року був призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального штабу Міністерства військових справ УНР. Досконале володіння кількома мовами (німецькою, італійською, англійською, французькою, іспанською, українською, польською, россійською та іншими) допомогло Василю Вишиваному активно працювати на цій посаді, бути в контактах з військовими місіями держав Західної Європи та розпочати формування військових шкіл для армії УНР. Однак діяльність Вишиваного в армії Директорії була нетривкою. Він украй негативно поставився до зініційованої Симоном Петлюрою Варшавської угоди (квітень 1920 p.), за якою визнавалась приналежність західних земель і, зокрема, Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини.
У березні 1920 р., після перенесеного тифу Вільгельм Габсбург прибув до Відня, де написав в австрійській газеті «Neues Wiener Journal» 9 січня 1921 р. гостру антипольську статтю, в якій охарактеризував союз Польщі з УНР як «ненатуральний» і зазначав, що «український народ стоїть цілком осторонь від цього союзу».
Стаття мала скандальні наслідки для самого Вільгельма, оскільки розгнівила його батька – затятого полонофіла і претендента на польську корону. У відповідь поляки навіть опублікували гнівну відповідь батька Вільгельма Карла Стефана Габсбурга, яка фактично була відреченням від сина. У відповідь на це Вільгельм публікує 10 лютого 1921 року відкритого листа до родини: «…стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й родині, чи ні».
Опинившись в еміграції, Вільгельм Габсбург брав активну участь у житті української діаспори. В 1921 році він був обраний головою управи Українського національного вільного козацького товариства, в якому започаткував випуск газети «Соборна 
Україна». Василь Вишиваний постійно цікавився як подіями в Україні, так і діяльністю багаточисленних українських емігрантських організацій, які після знищення незалежності України виникли в різних країнах світу. Використовуючи своє ім’я, він активно робив спроби в різних країнах Європи вплинути на європейських політиків, заохочуючи їх до підтримки української справи. Постійно зустрічався з провідними діячами української еміграції (Євгеном Петрушевичем, Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем та іншими) заради об’єднання їхніх зусиль в боротьбі за відновлення незалежності України.
У 1921 році побачила світ збірка україномовних поезій Василя Вишиваного «Минають дні…» (23 вірші), яка присвячена бойовим побратимам – українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Серед опублікованих творів є поезія « До збруї!» – найбільш потужний твір в цій збірці. І через 100 років цей заклик все ще актуальний…
Хоча активної участі в українській політиці колишній ерцгерцог більше не брав, це все одно не врятувало його від прискіпливої уваги з боку сталінських спецслужб після Другої світової війни.
26 серпня 1947 року Василя Вишиваного заарештовали у Відні як агент
а французької розвідки та учасника оунівського підпілля. Під час слідства його звинуватили у зв’язках з ОУН, співпраці з англійським агентом і французькою контррозвідкою у час і після Другої світової війни.
19 грудня 1947 року Вільгельма Габсбурга перевезли до Києва, де протягом півроку тривало слідство у його справі. У звинувачувальному висновку воєнної прокуратури без будь-яких доказів утверджували, що «…австро-угорські правлячі кола готували Габсбурга-Льотрінгена на український престол». Однак єдиним «підтвердженням» цьому є залучений до справи витяг із книги Осипа Думіна «Історія легіону Українських січових стрільців. 1914–1918» (Львів, 1936). Окрім того, йшлося і про «работу в пользу английской разведки». В архівній справі СБУ є такий момент: коли Василя Вишиваного доставили до Києва, то полковник, начальник тюрми Журавльов, звертаючись до нього, говорить: «Вот тут, по документам, ты вродє как Вільгєльм Габзбург, австрієц, а сєбя називаєш Васіль Вишиваний. Скажи, кто ты єсть. Єсли ты австрієц, іностранєц, ми к тебе будем относіться как к іностранцу, а если ты украінец, сам понимаеш как». Він відповів: «Я – громадянин Української Народної Республіки, полковник Армії УНР і УГА5. Я давав Присягу Українському народові. Моя рідна мова – українська».
Василь Габсбург був засуджений до 25 років позбавлення волі та направлений до Володимирської тюрми. Однак 18 серпня 1948 року ерцгерцог помер у лікарні Лук’янівської в’язниці від двостороннього кавернозного туберкульозу легенів. Місце поховання Вільгельма Габсбурга досі невідоме. Реабілітований посмертно тільки в 1989-му.
Вільгельм Габсбург – Василь Вишиваний, – який не мав ані краплі української крові, досконало вивчив українську мову та присвятив більшу частину свого життя українській справі: хотів бачити Україну незалежною, соборною та самодостатньою державою, вільною від будь-якої тиранії.
У сучасній Україні на честь Василя Вишиваного названо вулиці в Києві, Івано-Франківську, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, Запоріжжі, Первомайську, площу у Львові, провулок в Одесі. У 2021 році в столиці України встановили погруддя австрійському архікнязю – Василю Вишиваному.
«Українці люблять співати, а я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково казав їм співати “Не пора”, “Ще не вмерла Україна”, “Верховино”, “Над Прутом у лузі”. Я особисто і по-товариськи говорив їм про пригноблення України росією, ніколи при тім не підкреслюючи, що в Австрії інакше. За таке ставлення до Австрії мусив я навіть ставати до рапорту. Та й при рапорті я заявив відверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм офіцерським обов’язкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати “політично-підозрілим”, із чого я мав сто потіх».
З «Мемуарів Вільгельма фон Габсбурга, полковника УСС»
__________________________________________________________________________________________________________________________
1Ерцгерцог – від німецького «Erzherzog» – титул представників австрійського (габсбурзького) дому.
2Жовніри – від польського «zołnierz» – солдат, вояк; переважно у військах Речі Посполитої або Австро-Угорщини.
3Українська Парламентарна Репрезентація – парламентське представництво українських політичних сил у сеймі та сенаті 2-ї Речі Посполитої. З 1928 р. «Українською парламентською репрезентацією» називали представництво Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в польському парламенті.
4ЗУНР – Західно-Українська Народна Республіка (1918–1919 рр.). Була проголошена після розпаду Австро-Угорщини на території Галичини та Буковини.
5УГА – Українська Галицька Армія; була збройними силами Західно-Української Народної Республіки.
