Из истории издания первого «Кобзаря» Тараса Шевченко
В этом году мы отмечаем 180-летие со времени выхода первого издания «Кобзаря» (1840) Тараса Шевченко. Немало работ отечественных литературоведов посвящено изучению жизненного пути и творчества великого Мастера. Отдел редких и ценных изданий подготовил подборку материалов, которая может пригодиться преподавателям и учителям при освещении темы. С представленными в публикации источниками можно ознакомиться непосредственно на выставке «Слово правды и любви», организованной отделом редких и ценных изданий.
Украинский литературовед Александр Белецкий в своей статье «Тарас Шевченко» вспоминает о начале поэтического пути будущего светоча украинской литературы: «В літературі сталася неймовірна подія, що не мала собі подібних. Вперше виступив з віршами, – і до того ж з віршами, написаними по-своєму, не за панською указівкою, – колишній кріпак – «мужик», за тодішньою термінологією. До того ж вірші ці були українські і написані зовсім не для того, щоб посмішити, – навпаки! Сумне почуття проймало ці вірші: почуття сирітства, розлуки з батьківщиною, самотність серед чужих людей» [2, с. 12].
Тарасу Шевченко тогда было всего 26 лет. В этом же году он написал свой знаменитый автопортрет, который так и называют исследователи – «Автопортрет 1840 года». Благодаря этому мы можем увидеть сейчас, как выглядел Т. Шевченко в свои двадцать шесть. Известно, что зимой 1839-40 гг. Тарас Шевченко жил в мастерской Федора Пономарева – российского художника-медальера, товарища времен учебы в петербургской Академии художеств, а позже автора воспоминаний о поэте [14 с.132]. В своих воспоминаниях о Шевченко он писал: «Наприкінці 30-х і на початку 1840-х років ми майже не розлучалися … майстерня містилася в одній кімнаті з антресолями. На цих антресолях бідолашний Тарас перебував під час тяжкої хвороби ... Саме тут він намалював олійними фарбами автопортрет» [21, с. 43]. «… на цій картині зображено юнака. У нього чорне волосся, густі чорні брови, високе чоло, прямий ніс. Звичайний юнак, у якого попереду все життя. Увагу привертають очі. Це ті самі, знайомі нам, «шевченківські» очі. Вони дивляться уважно і невесело. Чому не посміхається молодий поет? Де його юнацька посмішка? Можливо, замислився Шевченко над злиденним життям народу? Можливо, не дають йому спокою горе і біда навколо? Очі поета сумують, бо багато лиха зазнав у житті і він сам. Багато випробувань у нього ще попереду. Він ще не знає, що його чекають допити, в’язниця, заборони писати й малювати. Зараз він вільний і готовий творити…» [1].
Из воспоминаний современников Тараса Шевченко известно, что в то время он не только занимался живописью, но и начинал писать стихи, что немало раздражало художника Ивана Сошенко. Первый биограф Тараса Шевченко Александр Конисский вспоминал о тех упреках Сошенко: «Эй! Тарас! (говорил ему Сошенко) Почему ты не занимаешся делом?.. Зачем тебя «нечистая» носит по гостям… Правда, по временам сидел он дома, а все-таки настоящим делом (живописью) не занимался: или поет, или что-то пишет, да пристанет ко мне: «а послушай, хорошо ли так будет, и начнет читать свои стихи. – Отстань (говорил ему Сошенко) со своими ничтожными виршами!..» [10, с.120].
В «Автобиографии» Тарас Шевченко подтверждает, что его первые поэтические опыты приходятся именно на годы обучения в петербургской Академии художеств: «… в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразних неуклюжых статуй… В этом саду и в тоже время начал … делать этюды в стихотворном искусстве» [20, с.8].
О том, кто первый заметил поэтическое дарование Кобзаря, подробно рассказывает Иван Дзюба в своей работе «Тарас Шевченко»: «Колись семеро грецьких міст змагалися за право зватися батьківщиною Гомера. Навколо Шевченка точилися – серед його біографів – суперечки іншого роду: хто перший відкрив його поетичний талант? Найбільш переконливо утверджував себе в цій ролі видавець «Кобзаря» Петро Іванович Мартос, дрібний полтавський поміщик, замолоду, в часи навчання в Ніжинській гімназії вищих наук…, політичний фрондер, покараний за причетність до написання й розповсюдження революційного вірша…: згодом консерватор, який неприхильно ставився до «небезпечної» еволюції Шевченка і в своїх спогадах про нього не в усьому був об’єктивний» [7, с.106].
Иван Дзюба отмечает, что «Мабуть, Шевченко і справді попервах не був певен своєї поетичної стежки…й не наважувався оприлюднювати вірші. Однак не був Мартос тим, хто перший довідався про його поетичний гріх: набагато раніше знав про це Сошенко, який застерігав Тараса від цієї «забави»; знав і Гребінка» [7, с.108].
Иван Дзюба придерживается версии первого биографа Александра Конисского, который писал, что «Твори свої Шевченко читав Гребінці. Річ певна, що у них заходила бесіда і про надрукування їх; але коштів на те не було… Листуючись з Квіткою, Гребінка писав 18 листопада р. 1838: «Є тут один землячок Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни та вдар руками об поли, він дав мені гарних стихів на збірник» [11, с.110]. «На жаль, – констатує Олександр Кониський, –з Гребінчиних заходів нічого не вийшло, і видання сподіваного альманаху, мабуть через недостачу грошей задлялося, а через те і Шевченкові твори не являлися друкованими. Друкуванню їх допомогла знайомість його з Мартосом» [11, с.111].
Этой точки зрения придерживается и лауреат Шевченковской премии Борис Деркач в своей работе «Евгений Гребенка». В частности, он пишет: «Наприкінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм земляком – полтавським дідичем П.І.Мартосом, який згодом у спогадах («Вестник Юго-Западной и Западной России, 1863, №4») цілком безпідставно твердив, ніби він перший виявив у Шевченка поетичний талант і умовив його підготувати «Кобзар». Насправді ж ініціатором видання «Кобзаря» був Гребінка. Коли Гребінка побачив, що видання підготовленого ним збірника затримується, він порадив Шевченкові підготувати окрему книгу поезій, а також познайомив його з П. Мартосом, розраховуючи на кошти останнього» [6, с.37].
Благодарный Тарас Шевченко посвятил Евгению Гребенке в первом издании «Кобзаря» стихотворение «Перебендя», а еще раньше нарисовал его акварельный портрет. Исследователь Василий Бородин отмечает, что "М[артос] замовив Шевченкові свій акварельний портрет (не зберігся). Під час сеансів він ознайомився з рукописами поетичних творів Шевченка". [4, с.98].
Иван Дзюба считает, что «П. Мартос дарма приписує собі роль першовідкривача Шевченківського поетичного таланту. Але видання «Кобзаря» (його фінансування) – справді його велика заслуга перед українською літературою» [7, с.108]. Таким чином, після вирішення фінансового питання «цензурний дозвіл «Кобзар» дістав порівняно легко… Гребінка, який подавав рукопис до цензури, був знайомий із цензором П. Корсаковим, тож разом із Мартосом Гребінка переконав його, щоб прискорити справу» [7, с.108].
Из «Шевченковского словаря» узнаем, что «Корсаков Петро Олексійович (28.VIII 1790-23/IV 1844) – російський письменник і перекладач… У 1835-44 – сторонній цензор Петерб. Цензурного комітету. 7.III. 1840 К. підписав дозвіл на 
видання «Кобзаря» (СПБ,1840), попередньо зробивши вилучення в тексті. На «Кобзар» 1840 Корсаков відгукнувся рецензією в журналі «Маяк» (1840, №6), в якій високо оцінив твори поета» [3, с.318]. Украинский литературовед Павел Зайцев указал, что «ілюстрацію – кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті», – сделал для «Кобзаря» художник Василий Штернберг [8, с.87].
Исследовательница Валентина Судак в статье в «Шевченковской энциклопедии» сообщает, что «Штернберг Василь Іванович (12/24.02.1818, Петербург 8.11.1845, Рим) – рос. і укр. художник. Товариш Шевченка… 1838 познайомився з Шевченком, 1840 вони жили на одній квартирі в Петербурзі (на 2-й лінії в квартирі Доннеберга), разом відвідували літ. і муз. вечори, театри, бували у спільних знайомих. У цей період Ш. намалював олівцем кілька портретів поета… У «Кобзарі» 1840 вміщено як фронтиспіс офорт Ш. «Кобзар з поводирем», у цьому ж вид. Шевченко присвятив художнику поему «Іван Підкова», а перед від’їздом Ш. до Італії подарував йому прим. «Кобзаря», на якому написав вірш «Не забудь Штернбергові» [16, с.995].
Об этом экземпляре вспоминает украинский филолог, библиограф, педагог Степан Пономарев, который сотрудничал в 1882-1902 годах с «Киевской стариной» и опубликовал в ней заметку под названием «Еще строки Шевченко». Экземпляр находился в продаже около 35 лет и был приобретен случайно в Петербурге Михаилом Левченко, украинцем по происхождению. Экземпляр имеет автограф поэта:
На карте «Шевченковский Санкт-Петербург», вошедшей в атлас «Шляхами Великого Кобзаря», на площади Искусств есть запись «Друкарня, де був надрукований перший «Кобзар» (1840). У цьому атласі в тестовій частині зазначено: «Складалася і друкувалася книжка приблизно місяць у друкарні Фішера – одній з кращих приватних друкарень того часу в Петербурзі» [22, с.22].
В работе «Рік Тараса Шевченка. Один день із життя Генія» (2014) читаем «18 квітня за с[тарим] ст[илем] – 30 квітня за н[овим] ст[илем] 1840 [року]. Вийшла у світ перша збірка Шевченка – «Кобзар» [15, с.118].
В первый «Кобзарь» вошло восемь произведений («Думы мои, думы ...», «Перебендя», «Катерина», «Тополь», «Мысль» (Зачем мне черные брови), «К Основьяненко», «Иван Подкова», «Тарасова ночь») и 6 посвящений, каждое название и посвящение напечатаны на отдельном листе, объем 114 страниц. Тираж насчитывал приблизительно 1000 экземпляров.
Историки литературы считают, что из всех прижизненных изданий сочинений Тараса Шевченко именно этот вариант внешне был самым привлекательным (хорошая бумага, удобный средний формат, четкий шрифт, продуманное распределение текста и его части). Шрифты шмуцтитула гармонично подобраны к основному шрифту книги. На шмуцтитулах расположены посвящения.
4 мая 1840 газета «Северная пчела» сообщила о поступлении книги в продажу: «В книжныхъ лавках В. П. Полякова на Невском проспекте, на углу Михайловской улицы, в доме графини Строгановой и в Гостином дворе на Суконной линии № 17 поступили в продажу: «Кобзарь» Т. Г. Шевченка, СПб., 1840 г., 1 руб. серебра» [9]. А «Литературная газета» опубликовала первую рецензию (рецензент-редактор Андрей Краевский), в которой были положительно отмечены первые поэтические попытки талантливого автора: «Т. Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» зібрання своїх українських дум та пісень. Ми прочитали це зібрання з великим задоволенням і рекомендуємо його всім шанувальникам малоросійської поезії. У поезіях Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них полум’яна любов до батьківщини… Взагалі у авторі цих малоросійських поезій бачиться талант непідроблений…» [12, с.120].
Раскупили «Кобзарь» мгновенно. Книга стала редкостью еще при жизни автора. Этому способствовали запрет и изъятие сборника из библиотек, книжных магазинов и у отдельных граждан после ареста Тараса Шевченко в 1847 г. После возвращения из ссылки Тарас Шевченко сам не имел собственного экземпляра. Александр Конисский в своей работе отмечает, что в Украине «с истинной радостью приветствовали «Кобзаря». Особенно обрадовался… тогда украинский писатель Квитка, получивший от Мартоса экземпляр «Кобзаря». «Когда мы с женой, писал он 23 октября 1840г. к Шевченку, начали читать («Кобзаря»), волосы на голове поднялись, в глазах зеленело, а сердце как-то болит…Гляжу – жена плачет…Я прижал вашу книгу к сердцу; ваши мысли ложатся на серце… Хорошо! Очень хорошо!.. больше не умею сказать…» [10, с. 146-147].
Издание было настолько популярно, что информация о нем подавалась даже в универсальном «Энциклопедическом словаре» Брокгауза и Ефрона (том 77 за 1903 год). Это статья украинского ученого Николая Сумцова, который отметил, что: «Годы 1840-47 – лучшие в жизни Шевченко. В этот период расцвела его поэтическое дарование. В 1840 г. вышел, под названным «Кобзарь», небольшой сборник его стихотворений» [17, с.354].
Уже 180 лет отделяют нас от выхода первого «Кобзаря». За это время написаны сотни работ, в которых исследователи стремились определить его место в истории нашего народа. Подобрано сотни эпитетов, метафор и сравнений. Однако и сегодня одна из самых точных оценок остается за Иваном Франко: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» [18, с.107].
Вспомним же и строки нашего славного земляка Николая Братана: "Ідімо до Шевченка, українці, І Україну привітає світ" [5].
