Росіянка, залюблена в Україну: до 100-річчя від дня смерті Олександри Єфименко
Серед істориків рубежу ХІХ-ХХ століть особливе місце посідає постать Олександри Яківни Єфименко (1848-1918). Вона не була українкою за походженням, проте написала ряд цінних праць з історії України. На сторінках різних видань вона неодноразово 
зверталася до російських урядовців із вимогою скасувати Валуєвський циркуляр і Емський акт, що обмежували використання української мови, та пропонувала запровадити в українських школах навчання рідною мовою. То що ж ми знаємо про цю видатну росіянку, яка завдяки своїй активній життєвій позиції залишила помітний слід в історії України?
Олександра Єфименко (дівоче прізвище – Ставровська) народилася 18 квітня 1848 р. в Росії у с. Варзуга (нині – Терський район Мурманської області) у сім'ї повітового чиновника. Родина, яка складалася з дев’яти осіб, жила досить бідно. Після початкової школи Олександра Яківна навчалася в Архангельській жіночій гімназії, яку закінчила у 1863 р. з відзнакою. Далі працювала вчителькою у Холмогорській школі. Дівчина наполегливо займалася самоосвітою: вивчала мови, природничі та гуманітарні науки.
У Холмогорах Олександра познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – українським істориком та етнографом Петром Єфименком, який відбував на Півночі політичне заслання. У 1870 р. вони одружилися. Однак Олександру Яківну, як дружину політичного засланця, позбавили права викладати. У 1877 р. подружжя переїздить до Чернігова, а в 1879 р. – до Харкова. Саме з Україною пов'язаний період розквіту творчих сил і таланту О. Єфименко. Вона брала активну участь у культурному житті Харкова – була причетна до створення краєзнавчого історичного гуртка, працювала в історико-філологічному товаристві.
Олександра Яківна не раз ставала на захист українства. У 1881 р. у журналі «Неделя» опублікувала статтю «По поводу украинофильства», в якій виступила на захист української мови і культури. У статті «Малороссийский язык в народной школе» сміливо засудила русифікаторську політику царського уряду. Олександра Єфименко була однією із засновниць жіночого руху в Україні. Організувала товариство «Трудящих жінок», де виступала з доповідями та лекціями. Брала участь у роботі Харківського Видавничого Комітету, сприяючи публікації дешевих популярних книжок.
У 1907 р. на запрошення Вищих жіночих курсів Олександра Яківна разом із сім’єю переїхала до Петербурга. Тут вона продовжила свою плідну наукову та викладацьку діяльність. Але кар’єрні успіхи були затьмарені сімейними негараздами: тяжко хворів чоловік, у психіатричній лікарні померли дві доньки – Віра й Олександра. 
Усю свою материнську любов Олександра Яківна віддала доньці Тетяні, яка вижила і згодом зарекомендувала себе як талановита поетеса Срібної доби.
У 1910 р. Харківський університет за видатні заслуги у галузі історії присудив О. Єфименко ступінь доктора історії, а вчена рада Вищих жіночих курсів ім. Бестужева-Рюміна обрала її професором. Таким чином Олександра Яківна стала першою жінкою в Російській імперії, яка одержала вчений ступінь доктора історії. Після закриття у 1917 р. Вищих жіночих курсів Єфименко повернулася в Україну. Разом із донькою Тетяною вона майже рік прожила у с. Писарівка Харківської губернії. У ніч з 17 на 18 грудня 1918 р. Олександру Яківну та її доньку було жорстоко вбито бандитами. Так трагічно обірвалося життя відданого друга України.
У фонді рідкісних і цінних видань нашої бібліотеки зберігаються визначні праці О. Єфименко – «Южная Русь» (Санкт-Петербург, 1905), «История украинского народа» (Санкт-Петербург, 1906). Двотомник «Южная Русь» вийшов друком у 1905 р. і містив 24 раніше опубліковані статті. Насамперед, це історичні розвідки («Турбаевская катастрофа», «Двенадцать пунктов Вельяминова», «Из истории борьбы малорусского народа с поляками» і т. д.) та нариси з українського письменства (наприклад, «Памяти Тараса Григорьевича Шевченко», «Котляревский в исторической обстановке», «Украинский элемент в творчестве Гоголя»). Незважаючи на складне матеріальне становище в родині, Олександра Яківна відмовилася від гонорару з книги «Южная Русь» на користь українських студентів, які навчалися у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга.
«История украинского народа» є важливою працею з української історіографії початку ХХ ст. Книга приваблює оригінальною манерою викладу. Скажімо, починає дослідниця свою працю зовсім ненауково – оповідає давньоруську легенду, порівнюючи історію з міфічною голубиною книгою, здатною дати відповідь на будь-яке питання з минулого. Авторка не прагне до сухого викладення фактів. Для неї було важливим передати дух атмосфери, на тлі якої діяли історичні особи й відбувалися події. Праця пронизана ідеєю невмирущості нашої нації: «Хто тільки не хотів його асимілювати, та не піддавався український народ ні спольщенню, ні русифікації. Вижив після численних воєн, татарських набігів, не втративши ні своєї мови, ні віри, ні звичаїв» [2, С. 514]. Дана праця Олександри Яківни була однією з найпопулярніших книг з історії України до 20-х років ХХ ст.
Після смерті авторки Д. Багалій переклав «Историю украинского народа» українською мовою. Саме цей варіант деякий час виконував функцію підручника з історії України в школах УНР.
Наш примірник «Истории украинского народа» має штамп Російської публічної бібліотеки в Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Тож, цілком імовірно, що наша книга починала свій «шлях» з Балканського півострова, далі, як засвідчує інший штамп на книзі, опинилася в Російській державної бібліотеці, а потім через обмінно-резервний фонд потрапила вже до нас.
Олександра Яківна Єфименко була багатогранною особистістю. Завдяки своїй науковій, педагогічній, просвітницькій діяльності вона входить до когорти визначних істориків і педагогів України.
