Cпогади про Модеста Левицького та його прижиттєві праці у рідкісному фонді Гончарівки
Левицький Модест Пилипович (25.08.1866-16.06.1932) – український письменник, педагог, дипломат, лікар та громадсько-політичний діяч, співзасновник Української радикальної і Української радикально-демократичної партії. Він автор десятків збірок оповідань, драм, укладач і редактор багатьох шкільних підручників, навчальних посібників, актуальних статей, нарисів, фейлетонів та просвітницько-популярних праць із медицини.
Походженням він був з графського роду Рогаль-Левицьких, а народився в селі Вихилівці Подільської губернії в родині поміщика. Закінчив Кам’янець-Подільську гімназію (1885р.). Далі чотири роки навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, але закінчив медичний факультет цього ж закладу (1888-1983р.): «…майбутня праця «казьоного» вчителя гімназійного його мало вабила…він перейшов на медичний факультет з метою бути «мужицьким» доктором, служити народові своєму бідному, темному селянинові» [8]. Працював лікарем на Волині, Поділлі, у Боярці і Білій Церкві.
В уряді Української Народної Республіки Модест Левицький обіймав посади головного санітарного лікаря залізниць України і директора культурно-освітнього департаменту Міністерства шляхів. У січні 1919 року в складі дипломатичної місії виїхав до Афін, де працював спочатку радником українського посла Федора Матушевського, а згодом і головою української дипломатичної місії у Греції. З 1920 р. очолював Міністерство здоров’я Державного центру УНР, що перебувало в польському містечку Тарнові. Лектор і лікар Української господарської академії в Подєбрадах (1922-1927 рр.). Викладав медицину й українську мову, був активним членом історико-філологічного товариства в Празі. З 1927 року Модест Левицький до останніх днів життя жив і працював лікарем і вчителем у Луцькій гімназії. 16 серпня 1932 року Модест Левицький відійшов у вічність, похований у Луцьку.
Важливі біографічні відомості про цю видатну людину знаходимо у виданні української діаспори в Канаді «Спогади про Модеста Левицького». Примірник потрапив до нас через Канадсько-Український Бібліотечний Центр. Про це свідчить штамп організації на титульному листі.
До збірки увійшли щирі синівські спогади Віктора Левицького про свого батька. Відомо, що Віктор Левицький – український інженер-гідромеханік, член кореспондент Інституту Дослідів Волині, представник УНР в Аргентині, який продовжив справу Модеста Левицького в еміграції. Примірник також містить спомини українського історика Дмитра Дорошенка про його спільну подорож з Модестом Левицьким у 1911 році, що пов’язана зі збором етнографічного та краєзнавчого матеріалу в західній Волині. Сучасник відзначає, що у Модеста Левицького була «якась особлива сердечність, надзвичайна привітність і делікатність; з усього було видко дуже добру і чуйну людину. Ці риси його вдачі відбилися…і на його літературних творах» [8].
Модест Левицький «Був автором популярної граматики української мови, чистоту якої не раз боронив на сторінках нашої преси» [2]. У нашій бібліотеці маємо другу частину «Української граматики для самонавчання» 1918 року видання. У передмові автор ставить завдання: «навчити рідної мови всіх тих українців, що досі не могли, не хотіли або не встигли її навчити» [6] та повідомляє, що перша частина цього підручника вийшла раніше окремою книгою «І ворогам і добрим людям» і містить вступні лекції. До другої частини популярної граматики для дорослих увійшли розділи «Фонетика» та «Складня». У підручнику автор наводить як приклади уривки з праць відомих українських митців – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Бориса Грінченка.
Також до граматики увійшла стаття Модеста Левицького «Гріхи наші», у якій йдеться про вживання іншомовних слів в українській мові та повідомляється, що «Тому-то й подається невеличкий словничок …слів, що найчастіше в сучасній мові й письмі вживаються у невластивому для них розумінні, на чужий штиб» [6].
Лікар-педагог все своє життя «лікував» рідну мову та регулярно видавав нові мовні рекомендації. На сторінках «Літературно-наукового вісника» за 1909 р., що зберігається у рідкісному фонді бібліотеки, опубліковано працю Модеста Левицького «Де-що до справи про вкраїнську письменницьку мову». У мовних порадах автор закликає «взятися до об’єднання письменницької мови, щоб вона була одна для всієї Вкраїни і по сей, і по той бік Дніпра, і по сей, і по той бік кордону» [3].
В часописах «Київська старина» з рідкісного фонду книгозбірні також можна знайти публікації праць Модеста Левицького. У першому числі журналу за 1901 рік вийшло в світ перше історичне оповідання автора «За Коліївщини». В основу твору покладено не лише події гайдамацького руху на Смілянщині 1768 року. Художній час оповідання охоплює більше ніж півстоліття – з середини 30-х років ХVIII до середини ХIХ ст. Свідком цього процесу є головний герой твору Нестор Писанка – активний учасник національно-визвольного руху, якому виповнилося сто два роки.
Ще під час навчання на медичному факультеті Модест Левицький зголосився взяти участь в експедиції проти епідемії холери на Поліссі. Згодом враження, здобуті під час неї, лягли в основу оповідання «Санітар». У ньому відображено самовіддану працю лікарів. Це оповідання Модеста Левицького опубліковане у п’ятому номері «Київської старини» за 1903 рік.
Цього ж року на сторінках часопису надрукована замітка «Предполагаемое украинское издание» з клопотанням Модеста Левицького та мецената української культури Євгена Чикаленка щодо видання в Києві тижневого журналу «Селянин» українською мовою.
Життя та творчість Модеста Левицького, на жаль, на довгі роки було забуто. Хоча відомо, що сам автор активно публікувався за кордоном аж до 1927 року. Через діяльність в уряді Української Народної Республіки його художня спадщина замовчувалося, а твори за радянських часів майже не видавалися. Свого часу відомий український історик літератури Сергій Єфремов дав високу оцінку творчому доробку Модеста Левицького, що вписала письменника у канон майстрів: «Сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця, писати кров’ю його – підносять їх (оповідання) на височінь літературних творів неабиякої вартості» [1].
