З історії винайдення вакцини від віспи
На сьогоднішній день питання вакцинації надзвичайно актуальне, адже в суспільстві точаться гострі суперечки щодо того, наскільки доречно прищеплювати дітей від інфекційних захворювань. Ми, звичайно, не лікарі, а лише бібліотекарі, тому можемо хіба що 
надати інформацію, яка б спонукала до певних роздумів.
У відділі рідкісних і цінних видань зберігається досить захоплива книга Марини Слєпцової «Оспа и доктор Дженнер» (СПб, 1900). У цьому нарисі в легкій цікавій формі розповідається про історію винайдення вакцини від віспи – небезпечної інфекційної хвороби, яка часто призводила до смерті або ж залишала своїх жертв сліпими, глухими, з понівеченою шкірою.
Оскільки ступінь зараження хворобою був надзвичайно високий, не одне покоління лікарів ламало голову над тим, який саме метод профілактики буде дієвим у боротьбі з віспою. Одного разу молодий англійський лікар Едвард Дженнер на своєму прийомі запідозрив у хворої доярки симптоми віспи. Але жінка зауважила, що вона вже перехворіла коров’ячою віспою, а після неї, як вважалося в народі, справжня віспа не приживалася. Ця думка не давала лікареві спокою. Спочатку він експериментував із тваринами і виявив, що після щеплення коров’ячою віспою свині і вівці вже не хворіють віспою смертоносною. Але Дженнер довго не міг випробувати своє відкриття на людях. Колеги підіймали його ідеї на глум.
Зрештою Едвард наважився зробити щеплення коров’ячою віспою восьмирічному хлопчику. Він узяв голку із вісповим гноєм і зробив декілька уколів на руці дитини. Все пройшло, як і очікував лікар – хлопчик лише злегка занедужав. Далі Дженнер заразив хлопчика справжньою віспою, але той не піддався хворобі. Так простий сільській лікар довів, що вмілим щепленням нешкідливої коров’ячої віспи можна позбавитися від ризику захворіти віспою натуральною. Згодом винахід Едварда Дженнера поширився світом, і людство змогло побороти цю небезпечну хворобу.
На початку ХІХ століття почалася масова вакцинація від віспи і в царській Росії. Охочих робити щеплення виявилося багато, адже за сумлінну працю нагороджували медалями, позбавляли від повинностей. Оскільки відчувався брак медичних працівників, то щепленню вчили священників, відставних солдатів, вчителів, простих селян. Але серед них часто зустрічалися люди недобросовісні, які у полюванні за виконанням плану могли провести процедуру в нетверезому стані або ж замість легеньких уколів зробити сильні надрізи з кровотечами.
Марина Слєпцова вказує на кричущі випадки антисанітарних умов проведення вакцинації: «А то придет оспенник с грязной заржавленной иглой, вытрет ее о грязную тряпку или о полу платья, да и делает уколы на ручке ребенка. Не объяснит оспенник порядком и родителям, что детей после прививки надо держать опрятнее. Распухнет от грязи ручка, язвы пойдут, рожа прикинется; ребята хворают, матери плачут, а оспеннику все равно! Ему бы только число привитых показать побольше, лишь перед начальством хвастнуть…» [1, С. 27-28].
Населення сприймало противіспову кампанію із недовірою, тому досить типовими були ось такі діалоги:
– Анисья, тащи ребенка, солдат-оспенник пришел! – кричит, бывало, староста.
– Ах, грехи тяжкие! Погубит младенца!
– Авось Бог милует! Сейчас оспенник еще не дюжо пьян.
– И намедни не дюжо выпивши был, а Марьиному Петрушке сколько крови выцедил.
– Иди, иди, баба… такой приказ!
И плелась баба Анисья, и низко кланялась оспеннику, и слезно молила его: «взять выкуп и не тиранить дитя» [1, С. 27].
Згодом питанням вакцинації почали займатися земства і щеплення почали проводити фельдшери, які виконували свою роботу професійно і добросовісно. Це допомогло досягти кращих результатів у боротьбі із віспою.
26 жовтня 1977 року зафіксовано останній випадок захворювання віспою. Вакцинація виявилася єдино можливим ефективним засобом боротьби із цією страшною хворобою. Тож, чи робити щеплення від таких не менш небезпечних хвороб, як, скажімо, дифтерія, коклюш, кір, вирішувати вам, але завжди пам’ятайте мудре народне прислів’я: «Береженого Бог береже!»
