Праці з історії козацтва у фонді рідкісних видань

Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России, со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края: ч. 1-4 / Д. Н. Бантыш-Каменский. – Москва: Печатана иждивением сочинителя: В типографии Семена Селивановскаго, 1822 – [1183] c.

«История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського – важлива праця, яка знаменувала перехід від белетризованої літописної традиції до наукової історіографії. Автор спирався на нові на той час джерела з державних архівів, вказав на зв'язок князівської і козацької доби, зупинився на питанні походження українського козацтва.

Бантиш-Каменський докладно описав звичаї і побут козаків, їхній адміністративно-територіальний устрій, найдетальніше зупинився на подіях Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. та політичній історії України другої половини ХVІІ – 60-х рр. ХVІІІ ст.

Варто відзначити, що історик не обмежувався сухим описом фактів і подій. У книзі минуле України постає в живих образах козацьких гетьманів і старшин, у контексті їхніх взаємовідносин із російськими монархами. Відчутне протиставлення реєстрових козаків і запорожців. Останніх дослідник розглядає як розбійників-анархістів, які, проте, не позбавлені хоробрості, військової доблесті.

Дмитра Бантиш-Каменського як науковця оцінюють по-різному. Дехто називає його імперським істориком. Інші розглядають «Историю Малой России» як «одну з предтеч державної школи в українській історіографії» [7, C. 161]. Велика заслуга вченого у тому, що він втілив у життя задум попередніх науковців, звівши виклад історичного матеріалу в певну систему цілісної історії України.

Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают... : собр. и сост. через труды инж.-ген.-майора и кавалера Александра Ригельмана, 1785-86 года /Александр Ригельман; авт. предисл. и биогр. авт., изд. О. М. Бодянский, сост. указ. А. Клеванов; изд. Имп. О-ва истории и древностей рос. – Москва: В унив. тип., 1847. – 765 с. разд. паг., [26] л. ил., [2] л. Карт.

Автор праці – росіянин Олександр Рігельман – походив зі шляхетного німецького роду, за освітою був інженером. У молоді роки він працював на півдні України, де брав участь у розмежуванні кордонів Російської імперії та Туреччини. Упродовж цього часу Олександр Іванович постійно перебував в оточенні запорожців, що, безперечно, пробудило в ньому інтерес до історії українського козацтва. Рігельман неодноразово відвідував Україну у службових справах. Зокрема, у 1745 р. він проводив топографічну зйомку прикордонної смуги від Києва до Смоленська. Пізніше він об’їздив Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Переяславський полки, де працював над складанням планів українських міст і містечок.

У 1782 р. Олександр Іванович пішов у відставку. Він оселився неподалік від Чернігова у селі Андріївці. Саме тут він плідно працював над розпочатим ще у 1778 р. «Летописным повествованием о Малой России». Написання цієї фундаментальної історичної праці було завершено у 1787 р. – за два роки до смерті автора. Проте опубліковано «Летописное повествование о Малой России» аж у 1847 р. у Москві О. Бодянським.

Рігельман визначав жанр своєї праці як «літописна оповідь». Дійсно, у книзі подекуди зустрічаються типово літописні за формою та змістом вставки – це хронологічні лаконічні записи про татарські напади на Україну, епідемії, стихійні лиха, нотатки про врожай тощо. Але як відзначають П. Сас і В. Щербань, «Летописное повествование о Малой России» не є літописом, це «типовий історичний твір другої половини ХVІІІ ст., який відзначається яскраво вираженою компілятивністю й наявністю прямих запозичень» [6]. Компіляція – це створення наукової праці на підставі чужих матеріалів, без власного дослідження і творчого опрацювання джерел. Рігельман у своїй праці текстуально спирається на літописи Самовидця і Граб’янки, «Історію про козаків запорозьких» (1740) С. Мишецького.

Концепція історії України за Олександром Рігельманом повністю відповідає царській ідеології. Тому й не дивно, що автор не наголошує на самобутності українського народу, натомість акцентує увагу на ролі Росії в історії України. Дослідник майже не використовує етноніма «Україна», послуговується термінами «Мала Росія», «Росія». Факт ліквідації Запорізької Січі Рігельман розглядає як цілком логічний і політично виправданий вчинок.

Цінним доповненням до книги є наявність ілюстрацій, на яких зображено типових представників різних станів України другої половини ХVІІІ ст., портрет Б. Хмельницького, дві карти.

Антонович В. Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра [Текст] : по актам с 1679 по 1716 г. : извлеч. из 2-го т. 3 ч. Архива юго-западной России, изд. Киев. комис. для разбора древних актов / сост. Владимир Антонович. – Киев: в Тип. Е. Федорова, 1868. – [2], 197 с.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908) посідає визначальне місце серед українських істориків ХІХ століття. «Саме від Антоновича бере початок синтетичний етап у висвітленні історії, який прийшов на зміну подійовому викладу, характерному для української історіографії першої половини ХІХ ст.» [1, С. 5]. Свої праці дослідник адресував насамперед науковцям і студентам, які мали продовжувати студіювання історичних джерел.

Володимир Боніфатійович був професором і деканом історико-філологічного факультету Київського університету, виховав цілу плеяду талановитих українських істориків: О. Андріяшева, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Грушевського, М. Довнар-Запольського, І. Линниченка, В. Ляскоронського, П. Іванова та ін.

У дослідженні «Последние времена козачества на правой стороне Днепра» автор розглядає передумови конфлікту Варшави і Фастова – центру козацтва на Правобережжі, висвітлює відносини гетьмана Івана Мазепи і правобережного полковника Семена Палія, наголошуючи на тому, що Мазепа у своїх діях спирався на шляхту, а Палій – на козаків. В історичній концепції Антоновича ці два ватажка виступають як представники двох шляхів розвитку українського суспільства. Московія ж, на думку вченого, відкрито зраджувала інтереси українського народу.

Эварницкий Д. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский. – Новочеркасск: Тип. А. А. Карасева, 1887. – 15 с.

Життя останнього кошового отамана Петра Калнишевського (1691-1803) сповнене таємниць і білих плям. Після ліквідації у 1775 р. Запорізької Січі козацького лідера було арештовано і ув’язнено в Соловецькому монастирі. Але цей факт царській владі вдалося старанно приховати.

Про місце ув’язнення Калнишевського випадково дізнався український історик Петро Єфименко. На початку 1860-х років він перебував на засланні в Архангельській губернії, де збирав місцевий етнографічний матеріал. Розпитуючи у селян про Соловецький монастир, він дізнався від старого дідуся, що той колись бачив на богоміллі у монастирі козацького отамана.

П. Єфименко не мав можливості відвідати Соловки, тому доручив своїм товаришам П. Чубинському та А. Гоздаво-Тишинському віднайти достовірні відомості перебування козацького отамана у монастирі. Поїздка науковців на Соловецькі острови була успішною. Гоздаво-Тишинський знайшов документи у монастирському архіві, які підтверджували факт ув’язнення кошового на Соловках. Чубинському вдалося розшукати могилу Калнишевського, а також щедрі подарунки, які Калнишевський зробив для монастиря – напрестольний хрест і Євангеліє вартістю 2425 рублів.

Далі естафету у дослідженні соловецького періоду життя Петра Калнишевського перейняв Дмитро Яворницький, який особисто відвідав Соловецький архіпелаг у 1887 році. Результати дослідження науковець опублікував у статті «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский». У своїй праці історик вказує на конкретні місця ув’язнення кошового, умови його утримання. Також Яворницький детально описує речі, які залишилися після Калнишевського – напрестольний хрест і коштовне Євангеліє.

У кінці статті автор ставить під сумнів той факт, що отаман прожив 112 років. У так званих «исповедных росписях» навпроти прізвища кошового жодного разу не зазначено його вік, тоді як навпроти прізвищ інших арештантів вік завжди вказувався. Цілком імовірно, що Калнишевський і сам не знав точної дати свого народження. «И в самом деле, трудно допустить, чтобы, при существовании Сечи, 85-летний старец управлял такою вольною ватагою, какую представляли из себя запорожские казаки» [3, С. 15], – підсумовує Д. Яворницький.

Звичайно, у даному огляді ми розглянули лише невелику частину літератури з історії козацтва. Тому подаємо у кінці статті список бібліографії, який познайомить вас із наявними у фонді рідкісних і цінних видань працями періоду українського козацтва.

Антонович В., Бец В. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. По коллекции Василия Тарновского. – Киев: Тип. Императорского Университета Св. Владимира, 1885. – 110 с.

Це унікальне видання побачило світ за фінансового сприяння Василя Васильовича Тарновського – відомого збирача української старовини й мецената.

Важливу частину колекції Тарновського становили мальовані олійними фарбами оригінали й копії портретів визначних діячів України: Костянтина Острозького, Петра Могили, Івана Гонти, Максима Залізняка, козацьких гетьманів. Ось це зібрання й послугувало ілюстративним матеріалом для публікації книги «Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах».

У праці міститься життєпис відомих козацьких ватажків: П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, С. Туптала, І. Виговського, П. Тетері, Д. Многогрішного, І. Брюховецького, М. Ханенка, П. Дорошенка. Усі ці біографії (окрім Хмельницького) написані професором Володимиром Антоновичем.