Сайт Музею книги є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Книгознавча мозаїка
04.10.2017 12:50

Подорож у світ книги
Подорож у світ книги здійснили учні Верхньорогачицької загальноосвітньої школи №2. У відділі рідкісних...

14.09.2017 17:47

Кросворд по-бібліотечному
Доленосна для життя книгозбірні дата – 145 років з часу заснування – добрий привід для спілкування...

13.09.2017 12:42

Привіт із минулого: до 145-річчя з часу заснування Херсонської громадської книгозбірні
Золотавий вересень перегорнув вже 145 сторінку літопису бібліотечного життя. Та теплі осінні дні нагадують...


Гість | Увійти
Версія для друку
Запрошення до музею > Колекція видань воєнної доби (1941-1945 рр.) > Українська художня література в роки війни (1941-1945)

Українська художня література в роки війни (1941-1945)

Культурну та документальну цінність для нас, безперечно, представляють українські журнали, зокрема, журнал «Дніпро», підшивки якого за 1944-1945 рр. частково збереглися в наших фондах. У цьому невеликому за форматом літературно-мистецькому щомісячнику публікувалися не тільки твори іменитих українських авторів, таких як Платон Воронько, Максим Рильський, Остап Вишня, Максим Танк, Андрій Малишко, але й були представлені роботи маловідомих літераторів, регулярно публікувалися вірші поетів різних національностей. На сторінках журналу знайшла своє відображення також критика і бібліографія. Оцінюючи рівень публікацій з позицій сучасного бачення, не можна не відмітити їх заідеологізованості та цілковитої політизованості. Але, враховуючи автентичність поданого матеріалу, об'ємність і тематичну різноплановість, він однозначно має історичну та культурну значущість.

У зв'язку з цим хотілося б познайомити користувачів з нарисом Андрія Малишка, присвяченого темі війни в українській художній літературі. Не дивлячись на деякі моменти, – звеличення ролі вождів тоталітарного режиму, уславлення комуністичної партії, як рушійної сили в перемозі 1945 р., – сам нарис, його емоційний настрій, історичні аналогії, що напрошуються, сприймаються нині дуже по-сучасному.

Малишко А. Українська радянська література в дні Вітчизняної війни //Дніпро. – 1944.– липень, №1.– с. 117

Війна сколихнула українську радянську літературу, як могучій грім, сколихнула і покликала на бій. Заграви й пожежі, вибухи бомб над мирними селами і містами, дороги війни, вкриті вирвами і розбиті почорнілими танками, вбиті і поранені люди, перші повішені німцями на безлюдних міських майданах – вся страшна і кривава епопея найбільшої битви в історії людства знайшла хоч неповне, але яскраве відображення в українській художній літературі.

На початку війни в Києві, як і в інших містах, ночі були грізні і тривожні. Ешелони відходили на захід. Обгорнуті брезентами на величезних платформах рухалися потоки танків «КВ» і «Т – 34» на захід. Пил старовинних українських доріг, знятий сотнями тисяч солдатських чобіт, не встигав осідати за ніч. Ішли полки за полками, дивізії за дивізіями, армії за арміями. В колодязях не вистачало води, щоб напоїти людей і заправити машини. Боєприпаси горами лежали на станціях, на степових дорогах. Армії забирали їх за ніч, і на їх місці зростали нові гори. Не можна було знайти шматочка землі, не обпаленого війною. Не можна було зустрінути людини, не запаленої єдиним почуттям гніву проти німецьких розбійників.

Українські радянські письменники відчули себе солдатами з першого дня віни. Шістдесят п’ять товаришів – поетів, прозаїків, драматургів пішли до військоматів, одягли шинелі, взяли зброю і поїхали на фронт. Серед них були Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Андрій Головко, Іван Ле, Кость Герасименко, Сергій Воскрекасенко, Юрій Шовкопляс, Леонід Первомайський, Петро Дорошко, Олекса Десняк, Степан Крижанівський, Любомир Дмитерко, Анатолій Шиян. Настала сувора грізна година.Смертельна небезпека нависла над головою вітчизни. Кожний з письменників мав можливість довести, як глибоко й гаряче любить він свій народ, свою рідну землю, своїх вождів.

Треба було мати мужнє серце, чесний, світлий розум і залізний характер, щоб через мариво багровотемних хмар війни, через перші невдачі, яких ми зазнали, через горе і кров матерів наших бачити майбутню перемогу. І ми говоримо сьогодні з гордістю – так, ми бачили в ці гірки дні нашу перемогу, тому що нас виховав Сталін.
Душа народу палала гнівом. Треба було сказати таке поетичне слово, щоб воно спалахнуло, як іскра, і відбило найглибшу віру та правду, щоб воно вело синів і батьків наших у бій. І таке слово було сказано.

В нас клятва єдина і воля єдина,
Єдиний в нас клич і порив.
Ніколи, ніколи не буде
Вкраїна Рабою німецьких катів.
Сталева незламна і мудра людина
Веде нас до грізних боїв.
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів.      (Микола Бажан)

Хто тепер на Радянській Україні не знає цього вірша? А в ті дні, ідучи на фронт, люди повторювали ці слова, як добре й грізне напучення:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів.

Другий наш товариш, талановитий поет-фронтовик Іван Нехода, не раз побувавши в окопах і серед танкістів, беручи участь у танкових атаках, сам будучи тяжко пораненим, нібито підслухавши найінтимніші, затаєні думки рядового бійця, писав:

За всіх воюєм ми, за всіх серця в тривозі,
Ми ідемо крізь смерть назустріч перемозі,
Щоб вигнать ворогів із рідної землі.
Отак ми живемо далеко від рідні.
По вбитих друзях лічим наші дні,
По власних ранах пам'ятаєм дати,
Ми, що презріли смерть,
Ми – Сталіна солдати.

За час війни українська поезія поміж іншими жанрами посіла перше місце. Лірика й епос, пісні і поеми, балада й агітка, бойовий лозунг і сатирична строфа, віршована повість і навіть роман будут підписані датами й днями Великої Вітчизняної війни.

Як завжди буває при великих історичних подіях і народних рухах, у поезії народжується спочатку коротка бойова пісня, віршовий заклик, агітка, полум’яний марш. Але згодом, коли починають яскравіше окреслюватись у подіях характери, постають перед очима художника людські стосунки в усій складності й глибині. Трагічне і смішне, грізне і веселе, спокійне і бентежне оживає перед ним. Риси характеру: хоробрість, самопожертва, чесність і відвертість, доблесть і скромність наливаються кров’ю та почуттям. Справжній художник кидається у цей потік людських пристрастей і творить талановиті, а, можливо, і великі витвори. Він не залишає своїх задумів на завтрашній день, не заспокоюється, а, переживши бачене і почуте, творить натхненно, хвилюючись, працює сьогодні, в цю годину і хвилину. Який це незвичайний і благородний труд.

Українська радянська поезія в час війни мала свій період декларативності, поверховості, зовнішнього підходу до подій. У таких віршах ще не було людини, а були лише імена людей. В них не було рис характеру, а були тільки натяки. Такі вірші здебільшого писали поети, які не зіткнулися безпосередньо з фронтовим життям, не знали цілком, чим живе наша людина на передовій лінії, в бліндажі, на спочинку, в атаці. У цій поезії не було психології і колориту віни, не помічалось тих золотих дрібниць побуту й життя солдата, які так чудово використані, наприклад, у російських віршах Олександра Твардовського або Олексія Суркова.

Війна потребувала від українських поетів глибини відображення явищ, розкриття внутрішнього єства подій і відображення людини такою, як вона є. Тема війни, набравшись плоті й крові в повному аспекті фарб і відтінків, увійшла в українську поезію пізніше і стала в ній повновладним хазяїном. У поезію ввійшла людина в сірій солдатській шинелі з автоматом за плечем, у важких чоботах, вкритих порохом походів, у сталевій касці, пробитій кулями. Це міг бути льотчик або танкіст, автоматник, піхотинець або скромний сапер. Це був захисник нашого народу, великий патріот, воїн радянської землі.

Риси його характеру, безмежну хоробрість, ніжність і любов до всього рідного і ненависть до ворога треба було розкрити глибоко, щиро й правдиво. Солдат до всього звик: до ран і холоду, до праці й небезпеки. В ім’я Вітчизни він усе перенесе.

У сльоту і негоду,
Десь під мокрим кущем,
Десь після переходу
Під осіннім дощем
Ляж на мокрій шинелі,
В головах протигаз,
Бо другої постелі
Тут немає для нас.
Важко, знаю, що важко,
А ти сили помнож,
Дальня путь.
І баклажка
Важить збоку. Так що ж,
Піхотинцю, Вітчизна
Вимагає, війна.
В тебе воля залізна,
В тебе сила земна.       (Петро Дорошко)

Солдат нашої Вітчизни скромний, витривалий, хоробрий. Він не любить говорити зайвого, він не терпить поверхових барабанних балачок. А тому і поезію про нього треба писати без барабанного пафосу або сухої риторики. Він суворий, як суворовець: ляж на мокрій шинелі, в головах протигаз. Так, іноді він буває сумним, коли пригадає свою сім'ю під німцями, свою батьківську хату, спалену в далекому рідному селі. Він носить з собою на грудях жменьку рідної землі від того ґрунту, де сам народився й ріс, і працював, де жили його діди й прадіди.

Я пронесу його крізь всі бої,
Усі думки і пориви мої
Ним з'єднані навік в ньому злиті.
Усе життя і прагнення моє,
Мов попіл Клааса, у серце б'є,
Пробуджуючи сни несамовиті.
Він проведе мене у боротьбі,
Й вона настане та визвольна днина,
Коли я поверну його тобі,
Цей шмат землі твоєї, Україно!       (Леонід Первомайський).

Цей солдат твердий у своїх переконаннях. Він вірить, що визволяє рідну землю від ворога не лише для себе, але й для синів і внуків. За його спиною стоїть історія, вважаючи його за свого захисника.

Нам не упасти від утоми,
Віра силу підійма.
Вчора ми взяли Житомир,
Йшли у наступ не дарма.
Плинуть радості й печалі,
Все буває на війні.
Доки впишуть на скрижалі,
Як минуле, наші дні.
Отоді, щоб люди знали,
Як в епоху бойову
Ми за Києвом займали
Оборону кругову.       (Любомир Дмитерко).

Цей солдат любить товаришів по зброї, по духу, по своїй воєнній тяжкій праці. Слово «друг» для нього святе. Нема вищого і благороднішого почуття, ніж почуття товариства. «Нема зв'язку вищого, ніж товариство, – говорив Микола Гоголь. – Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір; але це не те братерство; любить і звір свою дитину. Але зріднитися душею, а не кров'ю може тільки людина. Бували і в іншій землях товариші, але таких, як на руській землі, не було таких товаришів. Хай же знають вони всі, що таке значить на руській землі товариство».

В українській поезії образ солдата-друга відображений щиро й глибоко. Те, що помітив Микола Гоголь у руській людині, є одне з найголовніших рис нашого характеру. Український поет відображає солдата-товариша в буденних умовах війни, в бою, але якою романтикою віє від цього образу.

Дві години ми знайомі
З тим товаришем були.
Вдвох на утлому паромі
Дін ми з ним переплили.
Вдвох брели ми понад сили
Через піски й полини
Вдвох мовчали, вдвох курили,
Вдвох ділили новини.
Вдвох упали ми в канаву,
Вчувши в небі свист і дзвін,
Вдвох лягли в траву криваву,
А підвівся я один.       (Леонід Первомайський).

Так в українській поезії народжується образ радянського солдата. Це людина глибокого і міцного характеру, тонкої душевної організації, обдарована розумом, безмежною хоробрістю і почуттям сердечної дружби. Друга тема війни – тема нашої Батьківщини, нашої рідної землі, яку ми всі, як найдорожче в житті, називаємо матір'ю. Образ матері – самий благородний образ світової літератури – в українській культурі створив Тарас Шевченко. Це не біблійна мати Христа, покірна і всепрощаюча образи іродам і пілатам. Це не мати, створена фламандським мистецтвом, що приносить у жертву земним благам, ситості і насолодам всі свої душевні багатства. Ні! Мати Шевченка бунтівлива, багатостраждальна, що йде через горе й муки, що мститься тим, хто її ображає. Шевченківська мати – це рідна земля-Україна, розкрита через материнство.

Українська радянська поезія взяла від Шевченка цей величезний, але все ж традиційний образ і збагатила його новими рисами характеру, властивими нашому життю.

Україно моя! Чисті хвилі ланів,
Променисті міста, голубінь легкокрила.
Україно! Сьогодні звірів – ворогів
Ти гарячими грудьми зустріла.
Україно! Живого труда сторона,
Зорі ясні, погожії, тихії води.
Україно! Ти в славній борні не одна,
В ній з тобою під стягом багряним – народи.
Мати рідна моя! Знай: по бурі тяжкій
Перемога засяє дзвінка і погідна.
Славен буде в народах священний твій бій,
Славен серп твій і меч твій, земля моя рідна!        (Максим Рильський).

Поет-академік Максим Рильський, автор багатьох збірників віршів, а також популярної пісні про Сталіна, нову книгу, написану під час Вітчизняної війни, назвав «Слово про рідну матір».
Відомий поет-академік Павло Тичина один з своїх найталановитіших віршів так і починає: «Матері забуть не можу». Сниться вона йому темними ночами, тривожить серце поета своїми стражданнями. Але бачить він в далечині, за горами горя, як повстає народ проти німецьких тимчасових загарбників, як сивий Дніпро грізно шумить хвилями, як б'ються на рідній землі народні месники-партизани.

А з якою глибокою людяною любов'ю і ніжністю згадує свою матір – Радянську Україну – один з найталановитіших наших поетів, що загинув на фронті – Кость Герасименко:

Краю рідний, не зовсім гоже
Нам про тихі стіжки співать,
Але мрією ти ворожиш,
Від якої не можна спать.
Тільки б бачить тебе і слухать,
Йти б до тебе крізь бурю й сніг,
Де обніжками в завірюху
Вічний слід кобзаря проліг.
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж.
Ти під німцем не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш.

Поет упав на полі бою під Туапсе, стоячи пліч-о-пліч з російським автоматником і грузином-танкістом, як патріот, як комсомолець, як чесний і вірний син нашої України. Обірвалась його палка пісня, пішов від нас справжній талант.

З цих двох головних тем війни буде далі рости поетичний епос нашого народу. Прийшов час великих узагальнень, філософських синтезів у поезії. Складні процеси війни дали і ще дадуть стільки матеріалу, спостережень і висновків для поета, що ображатися йому ні на що. Та й самі поетичні таланти війна відшліфувала, викристалізувала, дала їм мужній тембр. З'явились такі книги, як «Сталінградський зошит» Миколи Бажана, «Слово про рідну матір» Максима Рильського, філософська поема Павла Тичини «Похорон друга», «Земля» Леоніда Первомайського, якими може пишатися вся радянська література. Тепер друкуються талановиті книги віршів Любомира Дмитерка «На полі бою», Петра Дорошка «Гнів України», Івана Неходи «Лісові оселі», Степана Крижанівського, Івана Гончаренка та інших.

Так зростає наша українська радянська поезія. Її джерело, вбираючи в себе і доблесні подвиги воїнів, і гірко-сумні явища, і чудову, надмірну силу народу, творить історію на подив усьому світу.
Військові події трьох років збагатили, зміцнили українську художню прозу. Тема безсмертя народу, що бореться на війні, вогонь помсти і відплати живлять нашу прозу, розкривають її нові сторони й риси. Автор дуже відомих книг «Роман Міжгір'я», «Юхим Кудря», «Україна», «Історія радості» Іван Ле пішов на фронт у перші дні війни військовим кореспондентом. Хто не бачив цього мужнього письменника – трудівника на передовій? З батальйону в батальйон, з полку в полк ходить і працює цей письменник. Його можна було бачити під Сталінградом, і на Курсько-Бєлгородській дузі, і на дніпровських переправах. Люди його віку могли б і відпочити, а йому все мало. Він жадібний до людей, до того людського матеріалу, без яких справжній талановитий художник не може жити. Свої записні книжки він веде, як літописець: записує місце бою, обличчя людей, одяг, який тютюн курили, яку їжу їли, про що співали, про що розмовляли – і все це детально, з подробицями. Для спалених сіл і міст, убитих і замордованих німцями у нього є окремий рахунок.

Він зараз почав писати великий роман у трьох книгах «Війна». Розділи, які мені довелось чути, дають уяву про те, що це буде твір великого художнього масштабу і складних людських конфліктів.

Такий самий і Андрій Головко. Три роки війни день-у-день він працює на фронті. Бачиш його серед бійців: ходить у солдатській гімнастерці і пілотці, смуглявий, запорошений, присадкуватий, поблискуючи синіми очима. Збоку – зброя і шкіряна сумочка, набита міцним самосадом – махоркою. Ось таким його і бачиш. Наб'є собі люльку, закурить після того, що побачив і. почув, сяде де-небудь біля машини або танка і пише. Людина поверхова і недалека може сказати: «А де ж його книги», не розуміючи того, як цей справжній літописець України, хвилюючись, працює ночами над кожною художньою дрібницею, над кожним словом і рухом свого героя.

Юрій Яновський – один із найбільших майстрів оповідання в українській літературі. За два роки війни він видав книгу новел. Кожна новела цього письменника подібна до дорогоцінного самоцвіту. Такими фарбами вона грає, такими гарячими іскрами світить. Закон композиції і словесного лаконізму цей майстер довів до досконалості. Колись Маяковський, пригадуючи вірші Веліміра Хлєбнікова, наводив приклад: «Ліси обезлисили, ліси обезлосили». Жодного слова не викинеш, один залізний ланцюг. Те саме і у Яновського. Його новели, мініатюрні своїм розміром, настроюють людину на роздумливість, на думку про художній синтез.

Ось партизан (новела «Генерал Макодзьоба») говорить німцеві: Твій Гітлер мріє знищити мене, стерти з лиця землі. Ніколи цього не буде. Ніяка сила не зможе відірвати мене від моєї землі. Роздави мене танком, втопчи в землю, кожну кісточку мою розбий, кожну жилку розірви, а я все рівно підіймусь і піду по моїй землі, буду жити й сіяти, а сіючи, буду пісню співати. В цих словах ми впізнаємо не лише партизана, а щось більше, можливо те, що зветься безсмертям.

Люди Яновського не бояться трагічного. Вони йдуть дорогою горя, як глибокою рікою, а обличчя в них ясні, гіркість жертв не лякає їх, а, навпаки, загартовує волю, робить їх суворими і міцними, як залізо.

«Я сам підпалив хату, – каже коваль (новела «Коваль»). – Сад мій зелений почорнів назавжди. Бджоли згоріли в огні. Криниця завалилась і сховала чисту воду, що багато років напувала нашу сім'ю. Чорногуз, що жив на хаті, кинувся з неба в своє охоплене полум'ям гніздо і загинув. Тут, під цією обгорілою вишнею, могила мого батька. Ось я цілую святу землю могили: «Благословіть, тату, на бій за радянську владу».

Яновський любить Миколу Гоголя. Він не наслідує йому, але розвиває його манеру, його гіперболізацію в художніх описах природи і людей, його інтонацію тонкого українського гумору. Пейзажі рідної землі оживають в оповіданнях Яновського, милі й чарівні. «Яка чарівна ніч розцвіла наді мною. Вересневі ночі Вітчизни, не забути мені вас ніколи. Земля Полтавщини, скроплена моєю кров'ю, будь благословенна навіки... Німецькі ракети краяли небо, на обрії горіли скирти, земля здригалась під ногами – на сході били тяжкі гармати. Полтавщина мила, мила натхненниця Гоголя. Війна переступила твій поріг».

Великою гордістю за свій народ і Батьківщину насичена книга новел Юрія Яновського. Зоря цього майстра ще в майбутньому, а те, що він створив на сьогодні – це наш золотий запас.
За три роки війни активно працювали всі основні сили нашої прози: Іван Ле і Юрій Яновський, Аварій Головко і Юрій Смолич, Петро Панч і Семен Скляренко, Анатолій Шиян і Леонід Смілянський, Натан Рибак, Олекса Кундзіч, Вадим Собко, Василь Кучер.

Юрій Смолич написав талановиту книгу оповідань «Битва». З яким епічним спокоєм, не лякаючи нікого жахом, Смолич розказує про жорстокі катування, яким піддали наших людей німці. Якби він пішов лінією нагромадження звірств і убивств, якби навіть задумав написати щось схоже на страшні кола Дантова ада, це не зробило б такого враження, як оповідання про силосну яму під назвою «Десята смерть».

«Хто його знає, чи була це найгірша серед усіх ям, але яма дуже погана. Інші ями робили, звичайно, в старих кар'єрах, по байраках і ярах. Тільки і назви, що яма. В селі Лелюках яму зробили просто на вигоні за колючим дротом, а в колгоспі «Червоний партизан» людей тримали в конюшні. Конюшня була нова, добротна, з глинобитним дахом. То були села великі, і людей заганяли там у табори цілими сотнями, а тут сільце на півтораста дворів, один колгосп, взяли лише заложників і кинули їх у звичайну силосну яму». Про життя заложників у цій ямі, про їхні муки розказується просто, буденно, спокійно і це вражає.

Якщо кращі новели Юрія Яновського де в чому перекликаються з такими світовими шедеврами, як «Матео Фальконе», Меріме або «Отець Мілон» Гю де Мопасана, то «Десята смерть» Смолича веде нас до кращих витворів Василя Стефаника. Пригадайте спокійний початок повели Стефаника «Новина». «В селі новина: Гриць Летючий втопив у річці свою молодшу дочку. Хотів утопити й старшу, але та випросилася».

За глибоким, нарочитим спокоєм у Юрія Смолича кипить гаряча ненависть до німецьких убивць. Леонід Смілянський написав дві повісті: «Золоті ворота» і «Євшан-зілля», «Золоті ворота» – перша повість, що з'явилася в українській прозі за час війни. Романтично, натхненно, а місцями з глибоким ліричним почуттям розказує Смілянський про київські золоті ворота, як символ України в минулому і в майбутньому. Ось вона картина нашого Києва, молодого буйного, повного краси й праці: «Сотні майстрів роблять клепку на фермах, що підводяться до самого неба. Сотні молотів не зупиняють ні на мить свого ритму, – і міст велично дзвенить. А недалеко їдуть возами тисячі людей. Вони їдуть у степи і села, і, можливо, кожний з них везе в своєму серці частку цього дзвону. Вся Україна чує, як гуде, дзвенить над могутнім Дніпром сталевий міст, ніби вічевий дзвін».

І як контраст до цієї веселої, буйно-творчої і дещо символістичної картини мирної праці, змальовано образ старої Кравчихи (з повісті «Дума про Кравчиху»), яка йде українськими полями, розритими і спаленими залізом війни. Знову ж образ матері постає перед нами: ходить вона серед сильних і слабких людей, серед хоробрих і тихих, серед засмучених і веселих, ділиться останнім шматком хліба, перев'язує рани сухими старечими руками, готова віддати своє материнське серце, повне тепла і любові, тільки б наші люди жили, тільки б сини її перемогли чорну німецьку кривду.

Повість Леоніда Смілянського «Євшан-зілля» присвячена партизанській боротьбі на Україні. Натан Рибак перебуває в глибокому тилу, вивчаючи життя одного з військових заводів; він написав на цю тему роман «Зброя з нами». Люди тилу – це одна з самих основних тем нашої радянської літератури. Книга Натана Рибака «Зброя з нами» – перша книга в цьому плані. Як і всякий почин, вона має багато схематичного і поверхового. Люди в цій повісті мало думають, мало переживають. Вони віддали себе, так би мовити, в розпорядження подій. Це приблизно те ж, що було з нашою поезією в перші місяці війни, коли в поезії вбачали лише зовнішність людини, але не відчували душі. Марко Високос, герой книги Рибака «Дніпро», зображений також і в книзі «Зброя з нами», але не зовсім удало. Згадаймо хоч би епізод, коли Високос розмовляє з Микитою Сергійовичем Хрущовим. Розмова, як її описує Рибак, ведеться так, ніби це інтерв'ю для газети. «Ця війна – іспит для нас. У вашій долі ще будуть суворі бої. Пам'ятайте про наш чудовий Київ, про наші села та міста». Хто знає хоч трохи Микиту Сергійовича Хрущова, той скаже, що це не його характер розмови, а якщо письменник знайшов у собі сміливість відображати Хрущова. в художньому творі, то, будь ласка, не роби цього з нальоту. Вивчи, проаналізуй, передумай багато дечого сам, а потім пиши. Що в тебе вийде, це покажуть закони мистецтва й розмір твоєї обдарованості.

Разом з тим Натан Рибак написав дуже цікаве оповідання «Прапор». Замордований, повішений німцями в Києві юнак-партизан уночі сходить з шибениці, йде вулицями Києва. Відгук його кроків чутно на Подолі і на Печерську. Він обходить своє рідне місто, як хазяїн. Тема безсмертя народу втілена в цьому образі хвилююче і глибоко.

Вадим Собко написав книгу «Кров України», повість, охоплюючу перші дні війни. Літо і осінь сорок другого року. Бої за Україну. Молодий миколаївський робітник Михайло Гайворон служить в одній з частин, бере участь у багатьох боях. Він чесний, хоробрий і, як кажуть, правдива людина. Але дивиться він на події поверхово, нецікаво. Окремі епізоди його життя автор написав так, ніби це газетна замітка, не чітко і похапливо. Ми не говорили досі про мову нашої прози. Але щодо твору Собка, то про це можна поговорити. Мова героїв його повісті стандартна, без фарб, без індивідуальних інтонацій. Треба знати те, що через мову дієвої особи можна розкрити настрої, розум, талант, але також треба знати письменникові те, що без глибокого знання народної мови не можна стати серйозним письменником.
Ось і все коротко про нашу художню прозу. Я не можу тут пригадати всі твори письменників Радянської України, Але наприкінці мені хочеться згадати вам про імена тих українських літераторів, які пішли на фронт, як рядові воїни народу, працювали, боролись, мріяли повернутися на рідну землю і написати твори глибокі й сердечні, як їхні характери. Німецька куля обірвала їхнє життя. Нема серед нас сьогодні Якова Качури, Олекси Десняка, Леоніда Зимного, Миколи Трублаїні, Костя Герасименка, Ігоря Муратова.

Наша проза зростає за подіями, що творять історію народу. Але буде час, коли вона стане на вищий ступінь, буде передбачати багато дечого, буде визначати назріваючі події в долі народу і сміливо писати про майбутнє. Будуть створені повісті і романи про людину нашого часу, просту, земну, люблячу й страждаючу, про людину з розумом, мріями і дерзаннями, про людину з кристалево чистою і неповторною любов'ю до свого народу й до своїх товаришів. Один великий творець колись сказав: «Епопея обирає в герої завжди особу значну, яка мала зв'язок, стосунки і зіткнення з безліччю людей, подій і явищ, навколо якої повинен створюватись весь вік її й час, коли вона жила. Епопея охоплює не окремі риси, але всю епоху, в якій жив герой із способом думок, вірувань і навіть знань, яких досягло в той час людство. Весь світ на величезному просторі висвітлюється навколо самого героя».

Така епопея буде написана. Адже серед наших людей є Спартаки й Прометеї, Разіни і Кармелюки, Довбиші, Зої Космодем'янські і Дусі Безсмертні. Я навмисне зближую історичні площини і час, щоб видно було, що історія конденсується, як найцінніша енергія людства в нашому народі, в поведінці, в думках, у подвигах праці й війни. У нас часто говорять. «Наша література повинна бути подібною до античної».

Це не вірно. Наш народ живе в такий час, провадить таку війну, що античне мистецтво перед ним блідніє. Треба бажати іншого – в нашій братерській співдружності культур і народів треба так виховувати письменника – творця, щоб він міг створити нові епопеї про наше життя і боротьбу, щоб цими творами пишались люди на багато поколінь уперед.

Вхід